Глава 22

Даорн. Два роки до цього…

Суворий, безкомпромісний, ефективний. Найкращий у своїй справі ейс, який не терпить слабкостей. На авімській станції ЗОХІ Таран цим і запам’ятався. Дізнавшись, що він стане новим наставником, я з нетерпінням очікувала першої зустрічі. Намагалась виглядати зібраною, як справжній професіонал своєї справи. Жодних зайвих емоцій чи хвилювань. Рівна спина, впевнений погляд, навіть очі підвела, як вчила Лія.

— А Ви мене не пам’ятаєте? — насмілилась запитати тоді, зовсім забувши про славнозвісний кусючий характер.

— Ну пам’ятаю. І? — пролунало з-за моніторів серед тихих кліків. Щось у цьому алійцю змушувало відчувати себе... не так, як завжди, і обережно підбирати слова.

— Просто… — почала і різко замовкла, роздумуючи, як краще продовжити. Краще б наша розмова і далі виглядала як чиста формальність.

— Просто що? Спитати, як я поживаю? — клацання стихло. Таран все-таки підняв голову, наче перевіряв, хто сидить через стіл.

Коли наші погляди зустрілися, короткий спалах у грудях змусив завмерти. Що це? Здивування? Страх? Алієць виймав душу, розкладав її на атоми і збирав до купи заново, витріщався так, наче знає все та бачив щось більше, ніж я готова показати. В цій тиші стукіт серця оглушав, а дихання звучало непристойно шумно. Це було... дивно.

— Вибити додаткові бали? Розповісти плітки? — кожне слово било болючіше за палицю. Таран моргнув, опустивши голос ще на півтону, і різко перевів погляд на стіну.

Ясно одне, мого нездорового ентузіазму згадати минуле цей чоловік точно не розділяв.

— Ну… Може, у Вас є якісь індивідуальні програми… тренувань? Для медиків, — оглянулась, але нічого, крім полотна з дивним поєднання кольорів і ліній, на стій стіні не побачила.

Наставник тяжко зітхнув, і знову сховався за моніторами. Здається, даремно я це все затіяла.

— Можу запропонувати старанніше працювати, — відповів він рівно, без роздратування, наче випробовуючи мою рівновагу. Того дня вдалось переконати себе, що це просто невдалий момент і моя бурна уява.  

Попри всі зусилля на фоні бійців я стала баластом, що кожного дня тягнув команду вниз. Десь тоді у Тарана з’явилась маніакальна ідея перетворити мене на ейса. Принаймні, так вважили інші новобранці. З кожним новим днем вони спостерігали, як Теарру Магді і ще якогось бійця зживають з цього світу, бо тільки в нас двох ментальні тренування займали більше часу, ніж заняття з основної спеціалізації. Наставник не упускав нагоду зробити зауваження, безцеремонно вказати на недолік, неправильну техніку чи незнання елементарних, на його думку, правил виживання. Я слухала, вибачалась, робила висновки, а коли ніхто не бачив і не чув, вила в подушку. І так по колу п’ятдесят вісім разів. Саме на стільки днів вистачило резервів організму.

— Таран – лише ще одна сходинка на шляху до мети, — заспокоювала себе я. — Токсичні люди є всюди. Через це треба просто пройти, перетерпіти і потім подякувати.

На біду, інші новобранці досить агресивно відреагували на підвищену увагу до тоді ще нікому невідомої креідінки. З їх допомогою на мене «випадково» падали реактиви, а файли з конспектами кілька разів знищував вірус. То ж, коли за кілька хвилин до початку проміжного тестування двері вбиральні заблокували ззовні, сумнівів, хто доклав до цього руку, не виникло. Мої відчайдушні крики, певно, чули у всій будівлі.

Двері вивалилися з таким гуркотом, що я на якусь мить закляла, забувши про все. Холодний і стриманий погляд оглянув приміщення, зупинився на мені, а потім швидко змінився на щось інше. Стурбованість? Роздратування? Важко сказати.

— Все в нормі! Дякую, далі я сам.

Позбувшись зайвих свідків, наставник підійшов ближче, присів і заговорив:

— Боги, Магді, тебе ж не різали тут, — тепла долоня м’яко лягла на моє плече. Мабуть, це мало підбадьорити чи заспокоїти, але натомість прорвало внутрішню дамбу. Руки тряслися, сльози продовжували котилися щоками, хоч я й не намагалася їх приховати. Стало якось все рівно, хай свариться, якщо хоче. Здавалося, ніколи в житті я не почувалася настільки слабкою.

— Вставайте.

Наказ – виконання. Рефлекс, який Таран намертво вбивав у голови новобранців. Його обличчя повернулось до байдужо-серйозного вигляду, але міцно стиснуті губи видавали лють.

По дорозі в медвідсік, чоловік підтримував мене за лікоть. Яка няфка його погризла? Це справжня турбота чи просто, щоб совість не мучила?

Поки я куталась у плед, алієць стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях, і мовчки спостерігав, за кожним моїм рухом. Така звична раніше тиша зараз тільки пригнічувала. Таран не поспішав, насолоджувався, як я розклеїлась.

— Наставнику… гкхим… мені ж дадуть змогу перескласти, правда? — запитала, коли знову наткнулась на відверто вивчаючий погляд. 

Темні зіниці витягнулися, один за одним напружилися м’язи на щелепі. Не до добра це. Треба його спровадити.

— Так, — відрізав, наче це було єдине, що мав сказати.

— Дякую, — голос повинен був звучати тихо, але твердо. Виходило так собі, певно, бо з носа постійно текло. — І вибачте. За те, що відволікла, і за невиправдані очікування.

Його обличчя залишалося незворушним.