Глава 20

Кожен рух – це боротьба з морозом, лінощами і самою собою. Сніг хрумтів під ногами, залізо кусало за пальці, а вітер хлистав по щоках, поки я, рахуючи метри до фінішу, витирала соплі із замерзлого носа і ковтала зимове повітря наче востаннє. Звідки в мене тяга до самокатувань в таку гидку погоду?

А-ху… А-ху… А-ху…

Попри всі старання м’язової атрофії в космосі не уникнути. Навіть недовгі міжпланетні перельоти без регулярних фізичних вправ негативно впливають організм. Двадцять Восьмий за останні три тижні встиг побувати на половині планет системи. Не дивно, що Орен, побачивши  нас, обізвала командира живим скелетом, і ледь не силоміць вклала Тедельміна Хада в стаціонар, побоюючись, що його серце дасть збій. Шакс мав зайняти сусіднє ліжко, але встиг втекти у відпустку з особистих причин, обіцяючи розгніваному медику дотримуватись усіх її рекомендацій. Не знаю, як відновлював фізичну форму Фергус, та, якщо вірити персоналу, в медвідсік за знеболювальними приходив регулярно. 

Місяць тому цю ж смугу перешкод я долала швидше. Значно швидше. Сковані м’язи не поспішали поверталися в тонус. Єдиний плюс – новий термокостюм, який раніше тиснув в плечах, сидів ідеально.

— Чотири…. П’ять….. Ще трохи… — підбадьорювала себе, поки піднімала ноги, висячи на перекладині.

Наставник Гаел говорив, що тренуватись треба зі свіжою головою і ясним розумом. Так менше шансів травмуватись. Сьогодні на майданчику безлюдно, якщо не рахувати якоїсь компанії, яка чи то прогулювалась, чи то займалась спортивною ходьбою. Та попри це зосередитись не вдавалось. Тіло надто слабке.

— А-ху… А-ху… Де-ев’ять… А-ху…  Ще один, Теа, всього один. А-ху…

Повторивши вправу заповітний десятий раз, я лантухом звалилась вниз. У роті гірчило, схоже, це обідня добавка просилась назад.

Комунікатор пискнув сповіщенням про виклик до заступника Головного. Прекрасно!

Переборюючи спазм, перевернулась на спину, сподіваючись, що хвилини відпочинку, принесуть полегшення. У вухах чулось тільки хрипле: «Ааа-хууу… Ааа-хууу….». На небі виднілись кільця Мрії – до заходу сонця зовсім нічого.

— Вам допомогти?

— Ні, все добре, — позаду незнайомої жінки на мене з вікна башти витріщався Охталан Нямаданні. Однією рукою він тримав чашку, іншою – планшет.

Підведення підсумків відбору вже на наступному тижні. Шанси, що до цього часу ми ще кудись полетимо, мізерні. Лишається тільки займатись самоосвітою та тренуватись.

За цей час Кіма я бачила всього один раз, після повернення з Мелайї: засмаглий і задоволеним життям. Хіба що трохи схуд і мішки під очима з’явились. Він розпитував про враження від польотів і команди, але про себе мало що говорив. Я вже потім зрозуміла, що в таких випадках треба збавляти відвертість, але надто була рада зустрічі.

Замість вітання Заступник Головного вітання процитував Статут ЗОХІ щодо наказів і термінів їх виконання. А якщо прийти сюди спітнілою і смердючою як бродяча няфка, він зацитує вимоги щодо зовнішнього вигляду?

— Коли в сповіщенні вказано невідкладно, то ти, Магді, робиш це на вчора. Зрозуміло? Що каже стаття 18-6?

Хоч востаннє я читала Статут більше місяця тому, та пам’ять не підвела.

— Якщо не помиляюсь,: «кожен ЗОХІ зобов’язаний беззастережно виконувати накази командира…, крім випадків, коли вони явно злочинні».

До кабінету без стуку увійшла його помічниця з кількома носіями.

— І все? А де «ставитися до нього з повагою»? У тебе з цим проблеми?

Майже не підвела.

Жінка поклала пластини на край столу, крадькома глипнула на мене, показала заступнику щось на моніторі, а після його кивка непомітно вийшла, прихопивши порожню чашку. Цікаво, як швидко історія про прочуханку від заступника Головного розійдеться по ЗОХІ?

Я продовжувала стояти, переминаючись з ноги на ногу, поки алієць скрупульозно вивчав звітність команди Двадцять Восьмого. Він, цокав язиком щоразу, коли знаходив найменший недолік у складених мною документах. Мабуть, претензій не було тільки до їх шрифту та інтервалів з абзацами.

— Сідай вже, Магді.

Охталан Нямаданні мовчав, почергово гортав файли на моніторах, хмурив лоба і невдоволено лупав своїми очиськами та на мене, то на екран. Ще трохи очікувань, і вечерятиму я енергетичним батончиком. Може, щось сказати? Та ні, видно ж що не в дусі. То такий, що може донести наставниці, що мені їжа важливіша за накази керівництва.

— ЗОХІ дякують Вам за участь, — голос, абсолютно позбавлений емоцій, став ударом у живіт. Так говорять про погоду чи новини далекої планети.

— Але ще цілий тиждень, — розгублено пролепетала, намагаючись витерти спітнілі пальці об форму.

Він зволікав з відповіддю десь три секунди, а потім виплюнув її все тим же байдужим голом:

— Думаєш, сім днів на щось вплинуть?

Я прикусила губу зсередини, прикрила очі, не поспішаючи вдихала і видихала. Може, це не полегшить розчарування, що стискало груди, але дозволить зберегти обличчя.

Заступник Головного замовк, ніби лишив місце для слів, які так і не прозвучали. Я напам’ять знала усі вимоги до кандидатів у ЗОХІ. Щодня бачила їх на тренуваннях, лекційних і практичних заняттях, у випробуваннях, цих коротких поглядах персоналу і наставників, які оцінювали не лише силу чи витримку. Я виклалась на максимум, щоб дотягнутись до тієї планки, втриматись на плаву і лишитись собою. Схоже, тих зусиль було недостатньо.