Глава 16

Теа Магді

— Давай сюди, — загрозливий тон не терпів зволікань. Фарба затекла в око, від чого картинка помутніла. Три-не-три, все розмито.

При можливості безпосереднього контакту з противником медик зазвичай рухається в задній частині групи. Однак це змагання відрізнялось від операцій ЗОХІ, принаймні, в їх класичному розумінні. Кілька гектарів засніженого лісу і шістнадцять осіб, висаджених в різних його точках. Всі проти всіх. Вісімка вцілілих потрапить у чвертьфінальну стадію.

Кім категорично відкинув пропозицію Айвін триматись разом. Можливо, в чомусь його аргументи звучали правильними: групу вистежити легше.

Стартовою точкою стала непримітна галявина у північній частині лісу. На комунікаторі, не рахуючи мене, світилось ще чотирнадцять імен. Лишатись на одному місці, чекаючи «смерті» ще семи учасників, – погана ідея: п’ятнадцятий новобранець вибув майже одразу після висадки.

Я закрила очі і, як вчив Шакс, прислухалась. Морозне повітря щипаючими лапками пробиралось під головний убір. Вітер, бадьоро посвистуючи, розхитував верхівки сосен і шурхотів пожовклими листям, зганяючи сніжинки в танок. Зі сходу чувся шум води, і я згадала про гірську річку, чиї води мелькнули при короткому польоті. Сподіваючись перехитрити суперників, які, за логікою, підуть вглиб лісу, я вирішила пересуватись окраїнами імпровізованого поля бою.

Але такої ж тактики притримувався ще дехто.

— Спокійно, — з жалем відліпила жетон і передала його чоловіку, який миттєво сховав здобич. З піднятими руками я майже прошмигнула повз, та боєць, на те й боєць, що ніколи не втрачає пильності. Знімаючи балаклаву, він штовхнув мене назад, давши зрозуміти, що так легко здобич не відпускають.

— Знову біжиш жалітись журналістам? — прокричав, скорочуючи відстань. Його очі загрозливо блищали.

Питання звучало як вирок. Видам себе, і це кінець.

— Це такий жарт? — мені не лишалося нічого, як відступати до краю.

Планувалось, що моя персона не повинна привертати надмірну увагу ні медіа, ні ЗОХІ. Та останнім часом всі плани розходяться з реальністю. Серед кількох десятків акредитованих журналістів була і Аніта. Точніше, людина, справжнього імені якої я не знала. Здавалось, піти за нею у вбиральню, де й передати носії – геніальна ідея.

— Ти не заливай мені! — гаркнув. — Бо тільки й робиш, що ниєш і збираєш компромат на всіх. Думаєш, зможеш тут залишитися, коли про це дізнаються?

Я до останнього намагалась довести безпідставність звинувачень, поки не оступилась, завалюючись назад. Чужа рука замість допомоги, двома пальцями тільки прискорила падіння.

Ан-Лін говорила, що я повинна жити на Фодео – планеті водної стихії. Для мене безкрая блакить стала місцем спокою і сили. Тренер в Академії говорив, що при належній наполегливості я могла б зробити спортивну кар’єру. Якби із зусиллями зростав дохід, може, так би воно й було.

Мозок, реагуючи на наближення каламутної поверхні, на автоматі віддавав команди тілу. Все, що запам’яталось в цей момент – короткий свист у вухах. Завдяки термокостюму занурення в крижану воду вийшло терпимим. Стрімка і хаотична течія несла мене до невеликих, на перший погляд, валунів, за які при достатній спритності можна спробувати зачепитись. З останнім нічого не вийшло: коліно прострілив пекучий біль, німий крик, що застряг у горлі, прорвався назовні повітряними бульбашками.

Тільки б не перелом.

Про повноцінні гребки мова вже не йшла, візуально оцінити свій стан крізь каламутну воду здавалося чимось неймовірним. Дарма тільки репетувала серед кілометрів безлюдних лісів, намагаючись втриматися на поверхні. Голос зірвався, по тілу розповзався холод. Не лишалося нічого як пливти за бурхливою течією, намагаючись хоч трохи відновити збите дихання. Гідрофобізатор більше не допомагав і камуфляж потроху просочувався смердючою водою.

Після кількох невдалих спроб дістатися берега боліло все. Докласти стільки зусиль, щоб так по-дурному вмерти. І не сиділось же в теплій клініці. Треба було після передачі даних внести той платіж по кредиту. Пеня там грабіжницька, з банку вже й претензію Лії прислали. І Шаксу не зізналась, що він мені подобається. І з батьками нормально не поговорила. Скільки ще всього…

В очах потемніло, і носом пішла вода. Рефлекторний кашель, вибив з легень рештки повітря. Крижаний холод, вічна мерзлота і сон. Поспати зараз було б непогано. Дурна смерть і безглузда. Яку вже заслужила…

***

Свій порятунок я споглядала в мережі. Хтось наклав на відеозапис ритмічний трек. Та відстань і мелодія не передавали й половини відчуттів. В ту мить, здавалось, що краще померти, ніж мати такого рятівника.

— Вколов кубик тібми. Алергія за ці роки не з’явилась? — щойно отямилась, як на голові опинилася чужа куртка.

Запах людської крові не сплутати ні з чим. Нудотно-солодкуватий присмаком металу, від якого стискається все всередині. Після першої операції він намертво в’їдається в руки, одяг і волосся.

Від колишнього наставника пахло кров’ю і смертю. Я жадібно ковтала повітря, нічого не розуміючи, аж доки не побачила на стегні пов’язку з сірого камуфляжу. Тімба… Тімба… Антибіотик зі знеболюючим ефектом. Він кілька разів труснув мене, поки не озвалася.

Запах, який і до цього мене душив, в поєднанні з «ароматом» гірської річки став останньою краплею перед тим, як шлунок позбувся річкової води, що віддавала гниллю, і наполовину перетравленого сніданку. І поки я викашлювала все можливе і неможливе, колишній наставник відійшов і розлігся на камінцях неподалік. Які ж ми чутливі.