Глава 14

Три роки тому…

У мережі писали, що за майже чотири місяці ЗОХІ зачистили від щупів всього лиш дванадцять відсотків планети. Їх критикували за мізерний результат як для елітного спецпідрозділу з передовим обладнанням і озброєнням. Але тепер я розуміла, що така цифра – максимум, що можна видати в цих умовах. Тутешня природа не прощала помилок.

Працювалось тяжко. Здавалось, місцевий медик ледь переносив присутність стороннього, тобто мене, у своїх володіннях. Більшість часу я слухняно виконувала його вказівки як старшого за посадою. На теми, не пов’язані з роботою, ми ніколи не розмовляли. Але знайшлись і позитивні моменти: я працювала за власним розкладом, спостерігаючи за життям на станції.

На третій день мені вперше доручили зашити пацієнта з рваною раною. Руки тремтіли наче в новачка, але хвилювання швидко минуло. Таран розглядав результат ледве не під мікроскопом.

— Довго возишся, — невдоволено констатував.

— Зате шраму не лишиться.

— Естетика – це останнє, про що треба тут думати, — він втупився в мене своїми невиспаними чорними очиськами.

— Алійцям цього не зрозуміти.

Запанувала тиша. Чи я не могла змовчати?

— Вибачте…

Фергуса я бачила всього раз, не рахуючи зворотню дорогу. Із загіпсованими руками, він прошкутильгав поруч, сплюнув під ноги і прошипів щось про мелайську джа. Медичний профайл підказав, що травмувався чоловік вже на станції. Чому тоді його не помістили в регенератор, а обрали триваліший спосіб лікування? Економія електроенергії, чи дбають, щоб боєць знову не нализався фраю і не звалився п’яним зі сходів? Обговорювати це місцевий медик не захотів.

За межі станції я не виходила більше тижня і дуріла від її сірих стін. Безкраї засніжені рівнини у тусклих ілюмінаторах вабили і нагадували зимовий курорт. Навіть не скажеш, що посеред цієї холодної краси ховаються кровожерливі істоти, які знищують все живе.

— Прошу Вас! Я швидко вчуся.

— Кажу ж  – ні, — чоловік навпроти був невблаганний.

— Я все робитиму. Все, що скажете. Будь-яку чорнову роботу, — коліна опустились на не надто чисту підлогу.

— Магді, перестань.

На Тхроні глибокий церемоніальний поклон – найвищий прояв шани. Він починався як мелайський: стоячи, але закінчувався торканням лобом рук на підлозі. Я мало, що знала про культуру алійців, колись побачила цей ритуал в якомусь фільмі в мережі. Максимум, що мене чекає – кілька хвилин сорому і прочуханки.

— Благаю, візьміть хоч раз з собою. Я ж завжди у всьому Вас слухаюсь, — якщо це не спрацює, то я здаюсь. Непробивний.

— Вставай, — Таран силою поставив мене на ноги. — Зроблю вигляд, що цього не бачив.

По його обличчю складно прочитати якісь емоції, крім гніву. Поведінку цього чоловіка взагалі не можливо передбачити. Він, як ні в чому не бувало, всадив мене на стілець, кивнув на монітор з купою файлів не завантажених у систему, і зник до кінця дня, зваливши на мене усіх своїх пацієнтів.

На виїзд я все ж потрапила, правда, завдяки випадковості. Таран оперував «важкого», коли надійшло повідомлення від однієї з груп, що патрулювала зачищену частину планети, про прорив щупами захисного контуру. Довірити пацієнта новачку чоловік, певно, побоявся, але, коли побачив мене у екзоскелеті та скафандрі, теж не зрадів.

Не встигла наша команда ступити на рипучий іншопланетний сніг, як командир місії відправив найменшу перевірити, чи вимкнені прилади на борту, які, з його слів, для щупів, як фодейські ласощі. Зазвичай цим займається пілот, але наказ є наказ.

Однак щойно я увійшла, спрацювало автоматичне блокування.

— Матір Природа! Ви що робите? — не стрималась я і гупнула кулаком по панелі, яка монотонним голосом повідомила про недостатні права для розблокування.

Хтось з команди відсалютував мені двома пальцями.

— Та вони це спеціально, — пальці прикипіли до ілюмінатора, за яким про медика миттєво забули.

А найгірше те, що Таран, прочитавши мій детальний звіт про грубе порушення інструкцій, що могло спричинити тяжкі наслідки, ту витівку підтримав.

***

Цок-цок-цок…

Та що ж за день сьогодні?

Цок-цок-цок…

— Хто зламав сканер? — промуркотіли біля виходу.

— Ваш медик, — відповіла я, не повертаючись. Якщо якась місцева джа знову прийшла побазікати, то на це геть немає часу. Сьогоднішню ніч ми провели на ногах, ледь не втративши «важкого», і єдине, про що хотілось думати – це їжа і сон. Сподіваюсь, Таран саме цим і займався, бо якщо він опиниться в стаціонарі через власне виснаження, мені швидко настане кінець.

— А що так? Довела?

— Довела. Ви наступні в черзі.

Креідінка з «Двадцять Восьмого» стала для станції екзотичним звірятком. Тутешній медик, схоже, звик до підвищеної уваги, а мене це страшно відволікало та нервувало. Головний убір тільки підігрівав цікавість. Зазвичай легкого роздратування в голосі вистачало, щоб позбутися особливо допитливих. Одного дня Таран, дивлячись, як я відбиваюсь від дурнуватих питань, на повному серйозі запропонував відпрацювати на особливо набридливих гостях ректальне введення препаратів. Не те, щоб я хотіла таким займатись, але витягнуті обличчя візитерів після такої пропозиції потішили.