Глава 10

Теа Магді

—  Магді, скажи мені, як ти розслабляєшся?

—  Вона не напружується.

Жарт, що здавався смішним останні кілька місяців, сьогодні успішну четвірку не веселив. Ой, вже трійку. Усіх медиків охопило нервове напруження через історією з Окочею Болом, якого виключили з відбору через вживання пурпуру. Скандал з цього приводу саме набирав обертів, медіаційна процедура розривала мережу. Коннахт в перервах між тренуваннями будувала теорії змови від підміни результатів аналізів до шаманських проклять. Я ж в цій справі вболівала за ЗОХІ, бо змогла протриматись на відборі ще один місяць.

Людський організм – дивна штука. Його можливості за кілька тисячоліть існування досконало науковцями так і не вивчені, але здатність до адаптації і виживання вражає. З кожним новим днем все більше звикаєш до вранішніх пробуджень, фізичних навантажень, життя за розпорядком. Засинаєш у будь-яких позі, місці, стані. Дізнаєшся, що ти вмієш швидко їсти, жити на енергетиках та ігнорувати біль.

Ми з Коннах обдумували, як випросити в Орен, яка після вибуття Бола постійно не в настрої, дозвіл на вихід в місто.

—  Чуєш, Теа, якщо зробити це під приводом поховання неіснуючого дядечка? — Бетоні вмостилась на підвіконня, підставивши обличчя сонячним променям.

 — Хочеш потім пояснення в СВБ писати, чому дядечко досі живий? — дівчина захитала головою. — Ні, треба щось віртуозніше придумати.

— Похід в салон краси теж не поважна причина? А може просто, тихенько піти і повернутись, поки ніхто не помітив?

Сподіваюсь, це такий жарт.

— Бетоні, як думаєш, як швидко Рацирака чи ро Еллам нас здадуть? — договорити, я не встигла, бо велетенська рука схопила за лікоть і, не довго думаючи, поволокла у внутрішній двір. Коннахт вже збиралась підняти галас, але побачила хто саме мене викрав, кілька разів підняла брови, складаючи руками серденько. Смішна.

—  Що, мала, скучила за старим другом?

Скучила – не те слово. Я впізнала його по запаху. В душі поселилось умиротворення, бо з плеч одномоментно зняли все, що гризло мене останні кілька тижнів.

Шакс відпустив руку тільки в ангарі, де серед кораблів різних моделей у лівому куртку самотньо тулився він.

Двадцять Восьмий.

Ззовні корабель виглядав плачевно, колись цю груду заліза все ж віддадуть на переробку. Але іскри з-під днища свідчили, що здаватись так просто ніхто не збирається.

На галас Муровскі з-під корабля виїхала ремонтна платформа з перемазаними мастилом людьми. Тедельміна Хада я впізнала одразу.

Командир «Двадцять Восьмого» пробубнів щось механікам, зістрибнув з платформи і прийнявся читати нотації:

—  Магді? Думаєш, зможеш вирости? Чи ходити у формі за розміром вже не модно? — кілька секунд чоловік дивився на мене з якою жалістю, далі під роздачу потрапив Шакс, якого носить невідомо де. Та коли силове поле знову не запустилось, Хад розчаровано цокнув язиком і смачно вилаявся.  Скинувши Муровські список необхідних деталей, командир Двадцять Восьмого знову повернувся на ремонтну платформу.

—  Думав, ти попросишся в команду, — заговорив Шакс, розблоковуючи вихід. — На бойові операції ми зараз не літаємо, але гуманітарні місії трапляються частенько.

— Та ще ж рано. Місяців два, не менше, — усвідомлення, що про мене турбуються, зігрівало.

— Розслабся, Теа. Це така агітація. А хочеш, замовлю за тебе слівце перед командиром?

— Дякую, — чоловік посміхнувся у відповідь, наче розумів весь спектр емоцій, схований за цими п’ятьма звуками.

Душа тягнулась до цього кучерявого добряка. Здавалося, він настільки світлий і доброзичливий, що не можливо не захопитись. Шакс Муровскі мотивував, надихав, ділився надлишком енергії і вирішував усі проблеми з легкою посмішкою. Везіння це було, природний магнетизм чи важка праця ніхто не знав.

Мені кортіло побачити, що ховається всередині цього чоловіка. Від його, здавалося, буденного дотику, я соромилась наче юнка. Ну а про серце, яке колотиться, які тільки ми зустрічаємось, і нічого говорити. Мабуть, так народжується кохання, хоча кілька місяців тому я б впевнено діагностувала стенокардію.

— Зганяю в тир. Ти зі мною, чи маєш з тією рожевоволосою якісь справи?

— З Бетоні? Та ні, жодних. Ви хіба не сьогодні прилетіли? До сім’ї не тягне?

— Туди завжди встигну. Пішли постріляємо.

Терпіти не могла стрільбу. На імпорті, коли розумієш, що все навколо несправжнє, а перед тобою твій ворог, натиснути кнопку легко. Внутрішній протест організму можна пересилити, але, навіть в уявному світі мене часто після такого вивертало. То ж я не придумала нічого кращого, ніж непомітно дістатись до кінцевої точки, не зробивши жодного пострілу. Все ж я медик, а не боєць. В житті і так достатньо болі, крові і смертей. Моя тактика тоді доводила Тарана до сказу.

Оцінивши, що в запасі ще година до вечірнього тренування, я погодилась.

Муровскі добродушно посміювався з кожного промаху, пропонуючи мені уявити, що стріляю я в Тарана чи Орен. Не те, щоб такий методі діяв, але дозволив розслабитись.