Глава 5

У режимі робота – маркет – дім минуло ще два дні. Здавалось, гірше не буває: нова напарниця підхопила сезонний вірус, робочі зміни нагадували хаос. На підробітки сил не залишилось, в апартаменти заповзала з первісними бажаннями – їжа та сон. У ніс вдарив характерний свіжий запах. Матір-Природа, дай мені сили пережити черговий напад м’ятної лихоманки.

— Ін-Марі? — Лія миттєво опинилась у коридорі. — Ти щось сьогодні рано.

— Та колега на кораблі підкинув. Долетіла з комфортом, навіть трохи подрімала, — погляд впав на незнайомі черевики гігантського розміру.

Цікаво. Мені погуляти?

— Потім пояснюю, — випрадовувалась сестра, уникаючи погляду в очі. — Щоб ти нічого зайвого не надумала.

Дуже цікаво.

В апартаментах дзвеніла неприродна тиша. Знаючи характер племінника, той би вже крутився поруч. На пряме питання, де дитина, Лія намагалася затулити мені рота, натякаючи, що гість не обізнаний з такими подробицями. Значить, візит не по роботі, ті то давно в курсі її материнства.

Всередині все кипіло.

— Цьому, — кивнула на взуття, — місце знайшлось, а дитині – ні? Малий і так ледве дихає від твоєї м’яти. Хочеш на додаток до алергії ще психіку дитині лікувати?

Говорила навмисне голосно, щоб присоромити того скнару, що поскупився на номер у готелі. Вслухатись у виправдання сестри, після слів «він тільки прийшов», не було жодного бажання.

— Не могли деінде усамітнитись? Не одна живеш, — злість рвалась назовні.

— Нагадати, хто до кого жити приїхав? — Лія не залишилась в боргу. Заперечити було нічим, залишалося тільки гримнути вхідними дверима.

Вечірня прохолода в купі з нехарактерним для даорнської осені шквальним вітром відбирала рештки тепла. У вікні нашої спальні горіло м’яке світло.

Милуються!

Застебнувши куртку, я рушила до найближчого магазину: нічого не куплю, то хоч погріюсь.

Лія – доросла жінка. Мені не цікаво, спить вона з кимось чи ні. Питання навіть не в самому процесі, а в тому, чи зможу я спокійно їсти чи спати, не повертаючись до того, хто, що і де робив, або наскільки ретельно прибрано після них. Треба взяти миюче, бажано якесь суперпотужне. З відчуттям огиди до орендованих апартаментів я так і не згадала, чи забрала перед чергуванням білизну з ванної.

Де і з ким Лія лишила Маапа? Нащо було плентатись на вулицю? Могла ж глянути на цього коханця-переростка, поскандалити трохи, що дитину з дому вигнав, але я завжди розумна заднім числом.

Контури корабля останньої моделі причаїлись біля сусіднього кварталу. Швидше всього кредитори приїхали вибити в когось борги. Хоча нащо оце нагнітати? Людина могла  виграти у лотерею чи продати кілька органів. В підрахунках десятиліть, через які лікар в посередній клініці зможе купити такий корабель, я дісталась до маркету. Перекинулась кількома словами з продавцем, закинула в рюкзак побутову хімію та енергетик, без якого могла спокійно прожити. Навряд, той коханець додумався піти, пройшло не так багато часу. Пройдусь до промзони, а звідти зріжу через покинуті житлові квартали. За півгодини точно розпрощаються.

Похмурі думки кажанами витали над головою. Хотілось кинути все в прірву до Хаосу і дати волю сльозам. Кара на днях, почувши за обідньою кавою про мої плани вступити до ЗОХІ, назвала мене мрійницею. Таке говорити легко, вона не розглядає вітрини маркету і пошуках продуктів з уцінкою. Хай для неї я буду мрійницею. Бажати кращого життя – не соромно. Соромно жити в скруті, і нічого не робити, щоб це змінити.

Доступ до мережі дав можливість підглядати за життям щасливих людей, турботи яких зводяться до вибору комбінезона для няфки. У такі хвилини я не розуміла, за які гріхи Матір Природа проростила моє насіння у злиденній сім’ї? Чому серед усіх планет богиня обрала кляту Мелайю, на якій ніколи немає спокою? Чому більшість свого свідомого життя я провела в чергах за гуманітарною допомогою і дозволами на проживання? Батько колись за такі слова вліпив невдячній дочці ляпаса. Дійсно, мені ще гріх жалітися.

Розглядаючи в мережі блоги конкубін, які міняли чоловіків як рукавички, я заздрила їх таланту влаштовувати власне життя за рахунок прихильників. Чоловіки летять до таких як лалами на нектар, варто тільки клацнути пальцями. І поки я проводжу чотирнадцять годин свого життя на роботі, щоб вижити на цій планеті, такі жінки живуть своє краще життя, зустрічаючи схід сонця на Фодео. Не здивуюся, якщо апартаменти і корабель, що мелькають у їх блогах, - це подарунки на завершення бурхливого роману. Невже публічні конкубіни настільки добре дбають про спільний побут? Навряд, манікюром більшості тільки підсолоджувач в чашці розмішувати. Мабуть, пудрити мозок чоловікам – це дар, яким я обділена.

Руки свербіли прочитати сестрі нотації про мораль і малу дитину під боком. Чи мала я на це право? Вона мовчки прихистила мене після сварки з батьками через освітній кредит і ділилась останнім, даючи змогу сфокусуватись на навчанні. Наче стійкий маяк випромінювала оптимізм, поки я мирилась з фактом, що не надто талановита для отримання освітнього гранту, не надто приваблива для ентертейменту, і безумно амбітна для обслуговуючого персоналу. Підтримувала, коли із запізненням прийшло гірке усвідомлення факту, що на постійну посаду в клініці без протекції практично не потрапити. Можливо, саме завдяки Ан-Лін спокуси великого міста пройшли повз, і погляд все рідше тягнеться до гамірних компаній чи закоханих парочок. Не те, щоб мною ніхто не цікавився, але від більшості прихильників віяло нещирістю, і Лія навчила це розпізнавати, поки мозок не охопила любовна лихоманка. Матір Природа, я ненавиділа її за той клятий раціоналізм.