Розділ 30. Може, в цьому й немає відповіді

Одного дня Лілія сиділа за ноутбуком.

— Так. Сьогодні мені випав вихідний.

Вона подивилася на годинник.

— Вперше за довгий час.

І, здається, зовсім випадково.

Вона так втомилася, що проспала пів дня.

За вікном уже сутеніло.

Лілія сиділа перед екраном і знову поверталася до тих самих питань, які нікуди не поділися.

Що далі?

Чого я хочу?

Куди мені йти?

Навіщо я взагалі це роблю?

Вона зітхнула.

— Ну от.

Відповідей не було.

Замість них у голові почала звучати пісня.

Лілія тихо підхопила мелодію співачки Дотер.

І раптом їй стало шкода.

Шкода, що вона ніколи не займалася музичною кар'єрою.

Шкода, що ніхто не чув її тонкого, ніжного й такого по-особливому тихого голосу.

Вона співала тихо.

Тільки для себе.

І, мабуть, саме тому могла співати як хотіла.

Англійську вона вже майже забула.

Не практикувала її в житті.

Та й сама мова їй була нецікава.

Навіть трохи огидна.

Школа давно закінчилася.

Але чомусь досі залишився якийсь дивний смак незавершених стосунків із деякими вчителями.

Наче школа закінчилася, а щось із неї все ще залишилося всередині.

Лілія знову почала співати.

— At the perfect start... to the finish line... and you still breathing... you're the lucky ones...

Далі вона вже не була впевнена у словах.

Та й яка різниця?

Вона співала тільки для себе.

Не для уявної аудиторії.

Не для когось, хто має її оцінити.

Просто тому, що хотілося.

Вона замовкла.

— І що далі?

Кілька секунд посиділа мовчки.

— Ну, з піснею вже легше.

Лілія посміхнулася сама собі.

Їй хотілося на вулицю.

Хотілося свободи.

Щоб території були вільні — уявні, справжні.

Просто йти куди душа бажає.

— Невже не всі так хочуть?

Вона подивилася у вікно.

— Я не повірю, що люди дійсно віддають перевагу роботі.

Задумалася.

— Це брехня.

Потім сама собі відповіла:

— Брехня, у яку вони самі себе змусили повірити.

Вона знову глянула на себе в чорний екран ноутбука.

— Хочу вдягнути топ.

Подумала ще секунду.

— І взагалі час шопінгу.

Вона усміхнулася.

— Не коли буде. Не коли з'явиться час. Не коли стане зручніше.

Просто хочу.

Бо це моя потреба.

Можливо, їй ще доведеться багато разів змінювати роботу.

Можливо, вона ще не раз сумніватиметься у своїх рішеннях.

Можливо, їй так і не вдасться остаточно зрозуміти, чого саме вона хоче.

І, можливо, поганих днів буде більше, ніж хороших.

Раніше від цієї думки їй хотілося знайти спосіб стати сильнішою.

Щоб усе витримати.

Пережити.

Перемогти.

А тепер вона думала інакше.

Може, сила взагалі не в тому, щоб бути сильною.

Може, сила не в тому, щоб постійно перемагати свої погані дні.

Не в тому, щоб стискати зуби й говорити собі: «Я впораюся».

Може, сила — навпаки.

У ніжності.

До себе.

До ближнього.

До людини, якою ти є зараз.

Лілія була ніжною.

І це була її сила.

Вона була набагато гарнішою, ніж сама про себе думала.

Інші це помічали.

Бачили.

А вона так боялася про це говорити.

Боялася писати.

Боялася навіть побачити це в собі.

Наче якщо визнати в собі щось хороше, це одразу стане неправдою.

Але схоже, вона почала.

Хоч і страшно.

Лілія подивилася на свої руки.

Потім на кімнату.

На речі навколо.

На ноутбук.

На вечір за вікном.

На себе.

— Чудово.

Вона посміхнулася.

— Це останній рядок моєї першої книги.

Лілія засміялася.

— Непогано.

Вона ще трохи посиділа в тиші.

Не контролюючи її.

Не намагаючись знайти правильну відповідь.

Просто залишаючись у ній.

Вона не хотіла більше їздити й дивитися на запітнілі вікна автобуса.

Хоч це й було гарно.

Це був етап, який вона вже пережила.

Відпустила.

І не хотіла повертатися.

Не тому, що там було погано.

Просто назад її більше не тягнуло.

Вона почала себе приймати.

Не повністю.

Не щодня.

Не без страху.

Але почала.

Вона знайомилася із собою.

Повільно.

Без інструкції.

Без правильного віку.

Без гарантії, що колись нарешті все зрозуміє.

Можливо, відповіді й справді немає.

Можливо, її взагалі не потрібно знайти.

Бо хоче.

Бо має право.

Бо це вона.

І це її глава в її житті.