Розділ 29. А навіщо — досі не знаю

Багато питань без відповіді.

Так хочеться мати на них відповіді.

Хоча б кілька.

Але сьогодні просто день, який треба пережити.

Лілія лежала й думала, чим його наповнити.

— Можливо, сходити до когось у гості?

Вона одразу ж сама собі відповіла:

— Або покликати когось до себе?

Ще кілька секунд подумала.

— Ні.

Повернулася на інший бік.

— А може, зробити собі спа-день?

Ця думка вже звучала цікавіше.

Вона подивилася на свої довгі й тонкі пальці.

— Боже, літо пройшло, а в мене такий сильний загар від сонця.

Піднесла руку ближче до обличчя.

— А я ж виходила тільки по суті.

Хм.

— Хм.

Ще раз подивилася на руку.

— Хм.

Що ж робити сьогодні?

Чим зайнятися?

Чим наповнити цей день?

Можливо, спробувати щось нове.

Але дійсно цікаве для мене?

Не тому, що треба.

Не тому, що хтось порадив.

Просто тому, що хочеться.

Лілія подивилася на полицю у ванній.

Вона так захопилася покупкою шампунів для шкіри голови й волосся, що випадково купила ще й два мікропілінги від різних фірм.

Вона взяла один у руки.

Потім другий.

— Хм.

Подивилася на них.

— Спробуємо.

Їй стало цікаво.

І чомусь дуже хотілося.

— А чому мені це так подобається?

Вона сама не знала.

Але це приносило задоволення.

Маленьке.

Майже смішне.

Зате справжнє.

Стільки емоцій через якусь баночку.

Лілія усміхнулася.

— Запам'ятати?

Поставила її назад.

— А варто?

Вона не знала.

Питання не вирішувалися.

І з цим було важко жити.

Вони нікуди не поділися.

Робота все ще залишалася роботою.

Майбутнє — майбутнім.

Страх — страхом.

Невідомість нікуди не зникла.

Але посеред усіх цих питань міг бути маленький момент мікропілінгу.

От як цей, наприклад.

І від нього вже не так важко.

Ніби фарби трохи розбавилися.

Не стало яскравіше.

Просто перестало бути таким сірим.

Лілія все одно не знала, чим себе зайняти.

І це було не вперше.

Вона ніби потрапила в якусь сіру зону.

Ні туди.

Ні сюди.

— Бляха-муха.

Саме так вона й подумала про себе.

Ніби життя продовжується, але інструкцію до наступного рівня хтось забув покласти в коробку.

Вона підійшла до вікна.

Звідти запахло картоплею в мундирах.

Лілія завмерла.

— Ой...

Цей запах одразу нагадав їй дитинство.

Вона так любила картоплю в мундирах.

Не тому, що це була якась особлива страва.

Просто тому, що дитинство іноді ховається саме в таких запахах.

Потім їй пригадалися кораблики з духовки.

Вона усміхнулася.

— А кораблики...

На секунду стало тепло.

Потім вона згадала сон, який снився їй сьогодні.

Цікавий.

Але трохи страшний.

— А який мені сьогодні цікавий, але трохи страшний сон снився...

Вона знову задумалася.

Дивні ми люди.

І єдині у цьому світі.

Можливо, саме тому нам так складно.

Важко бути на верхівці самому.

Лілія подивилася у вікно.

— Може, варто спуститися?

Не з верхівки.

Просто трохи ближче до землі.

Ближче до звичайного життя.

До картоплі.

До дивних снів.

До мікропілінгу.

До дня, який не має великої мети.

І, можливо, саме це їй зараз було потрібно.

Не відповідь.

Не рішення.

Не новий план на життя.

Просто день.

Лілія повернулася до кімнати.

Подивилася на колонку.

Зазвичай вона вмикала музику тихо.

Щоб не заважати.

Щоб не дратувати.

Щоб було нормально.

А сьогодні натиснула кнопку гучності.

Ще.

І ще.

Квартира наповнилася музикою.

Лілія усміхнулася.

— Так.

Ще голосніше.

— Бо я так хочу.

Вона пройшлася кімнатою.

— Бо маю право.

Ще трохи додала гучності.

— Бо це мій день.

І вперше за довгий час їй не потрібно було знати, навіщо.

Вона просто хотіла.