Розділ 28. Я виросла

Я не хотіла лякати себе.

Не хотіла знову розкладати себе на частини, шукати причини, згадувати, де саме щось пішло не так.

Але я так мало дійсно роблю для себе.

І так старанно це оминаю.

Наче турбота про себе — це щось, що можна відкласти на потім.

Потім, коли буде менше роботи.

Потім, коли буде більше сил.

Потім, коли я нарешті розберуся з усім іншим.

Гірка правда про себе.

Лілія зітхнула.

— А якщо це «потім» ніколи не настане?

Вона сама не знала, кому поставила це питання.

Але відповідь уже десь сиділа всередині.

Їй більше не хотілося бігти.

Не хотілося вигадувати чергову причину, чому зараз не час.

Не хотілося переконувати себе, що вона ще трохи потерпить — і потім нарешті почне жити нормально.

Можливо, турбота — це не додаткова функція, яка дається в подарунок від життя.

Не бонус за хорошу поведінку.

Не те, що з'являється, коли ти вже все зробила.

Це навичка.

Її теж потрібно вчитися.

Лілія допомогла.

Зробила те, що могла.

А потім раптом зупинилася.

— А я собі так допомагаю?

Вона замовкла.

Відповідь мало чим її потішила.

— Ні.

Тихо.

Без виправдань.

Просто ні.

Їй хотілося дати собі більше.

Більше води долити у свою землю.

Не дати квітці згинути тільки тому, що вона весь час поливає щось навколо.

Дати умови.

Світло.

Час.

Місце.

Іноді просто не чіпати.

Не перевіряти кожні п'ять хвилин, чи вона вже виросла.

— Можна ж просто дати собі пожити?

Цього разу вона майже засміялася.

Звучало просто.

Але чомусь було зовсім не просто.

Лілія на секунду подумала про Андрія.

І майже одразу відчула знайоме бажання.

Виправити.

Пояснити.

Підказати.

Зробити так, щоб було краще.

— Ні.

Вона сама здивувалася, наскільки швидко це сказала.

Але думка вже розкрутилася.

Я не знаю, яка це спроба за роки нашого життя.

Десята?

Сотa?

А може, я просто перестала рахувати.

Лілія зітхнула.

— Варто спинитися.

Андрій нічого такого не робить.

Він теж людина.

Він теж живе це життя вперше.

Він не має знати, як правильно.

— І я не маю.

Це було найважче.

Не знати.

Не виправляти.

Не підказувати.

Не брати чужу відповідальність собі в руки тільки тому, що так спокійніше.

— Залиш його.

Вона сказала це собі майже суворо.

— Просто залиш його.

Лілія помовчала.

— Боже, як він мене терпить?

І тут же сама зупинилася.

А може...

Це не терпіння?

Вона задумалася.

— А може, це вибір?

Бо якщо людина залишається поруч, це не обов'язково означає, що вона терпить тебе.

Може, вона просто обрала бути поруч.

Як і я.

Лілія відчула, як у голові ніби щось клацнуло.

— От.

Знову.

Чешуться руки виправити людину.

Вона похитала головою.

— Досить.

Ще раз.

— Досить усе і всіх виправляти.

Їй не потрібно було ставати кращою версією когось.

Не потрібно було робити Андрія правильнішим.

Не потрібно було постійно ремонтувати людей, ситуації, стосунки, себе.

Можна було просто помітити, що щось не так.

І залишити це там, де воно є.

Не все потребує її рук.

Не все потребує її втручання.

І, можливо, не все, що вона може виправити, вона повинна виправляти.

Лілія сиділа мовчки.

Їй було трохи страшно від цієї думки.

Але вже не так, як раніше.

— Я виросла?

Вона сама не знала.

— Мабуть.

Не тому, що перестала помилятися.

Не тому, що навчилася все робити правильно.

І навіть не тому, що перестала боятися.

А тому, що цього разу помітила стару себе.

І не пішла за нею.