Розділ 27. Доросле життя без красивої картинки

— Я не знаю, що готувати.

— І я.

— І продуктів толком немає.

— Угу.

— І йти впадло.

— І їсти хочеться.

— І гроші витрачати на доставку не варіант.

— Ех.

Андрій подивився на Лілію.

— Доросле життя...

Після вони ще кілька секунд посиділи мовчки.

Що ми взагалі знаємо про готування страв?

Те, що це займає час.

І що потім дуже приємно їсти те, на що витратив цей час.

Але є один нюанс.

До моменту, коли це «потім», ще треба дожити.

Лілія не була кухарем першої категорії. Та й Андрій не був великим любителем усіх цих речей.

Така собі компанія голодних людей після роботи.

Доросле життя без красивої картинки.

Без свіжої випічки на кухні.

Без красиво нарізаних овочів.

Без «коханий, вечеря готова».

Є тільки холодильник, у якому майже нічого немає, і двоє людей, які дуже хочуть їсти.

— Я пропоную нашвидку щось перекусити.

— А у нас взагалі нічого немає?

— Так... Готового нічого.

Андрій ще раз відкрив холодильник.

— Сумно.

Лілія теж заглянула всередину.

Порожні полиці дивилися на неї майже з докором.

— Може, сир?

— Який сир?

— Не знаю.

— У нас немає сиру.

— Точно.

— Тоді нічого.

Лілія засміялася.

— Може, тоді в магазин?

Андрій важко видихнув.

— Та я вже задовбався.

— Розумію.

Він сів на стілець і потер обличчя руками.

— Та й зараз, мабуть, «Новус» зачиниться.

— Ага.

Лілія подивилася на годинник.

Вони могли ще встигнути.

Але саме це «могли» чомусь звучало як додаткова робота.

— Давай підемо в той, що ближче до дому.

— Ммм.

— Там є смачні сосиски.

Андрій підняв голову.

— Сосиски?

— Так.

— Які?

— Ну ті. Смачні. Вони ситні.

— Ага.

— І не жирні.

— Уже краще.

— Як ми любимо.

Андрій трохи ожив.

— Хот-доги..?

— Хот-доги...

Лілія кивнула.
На кілька секунд у кімнаті стало тихо.

Здавалося, проблема дорослого життя була майже вирішена.

— Через годинку, окей?

Лілія повернула голову.

— Через годинку?

— У мене ще є незавершені справи.

— Чому так довго?

— Що?

— Ми ж голодні.

— Знаю.

— То чого через годину?

Андрій подивився на неї.

— Бо це не може чекати.

— Що там у тебе таке?

— Особисте.

Лілія примружилася.

— Особисте?

— Так.

— Ага.

Вона подивилася на нього ще кілька секунд.

— Добре, майстер секретів.

Андрій усміхнувся.

— Біжи шифруйся і дороблюй свої справи.

— Я пішов.

Він підвівся.

— Іди вже.

Андрій пішов у своїх справах, а Лілія залишилася сидіти на кухні.

Двоє людей після роботи стоять посеред кухні й серйозно обговорюють сосиски, бо їсти хочеться, а грошей на доставку шкода.

— Тільки сосиски не забудь.

З іншої кімнати почувся голос Андрія:

— Не забуду!

— І хліб!

— Добре!

— І кетчуп!

— Ліліє!

— Що?

— Я зрозумів!