Розділ 26. Але тепер я знаю, що боюся

— Робота, робота, робота...

Лілія прибрала руку з обличчя й втупилася в екран ноутбука.

— Знаю, що шукати нову роботу на роботі, ще й на великому екрані, — так собі ідея.

Але якось уже байдуже.

— Я хочу бути щасливою.

Вона покрутила колесиком миші.

Лілія віднайшла кілька вакансій, які зберегла собі в замітках.

Вона відкрила їх ще раз, перечитуючи вимоги.

Але сам факт, що вона шукала, чомусь здавався важливим.

— Так.

Вона відкинулася на спинку крісла.

— А тепер потрібно вирішити, коли піти.

Лілія задумалася.

— Можливо, через місяць?

Подивилася на екран.

— Місяць — це нормально.

Потім ще раз подумала.

— Напевно.

Вона закрила сайт із пошуком роботи, так і продовжуючи дивитися на екран ноутбука.

Незвично.

Наче вона щойно зробила щось велике, хоча насправді просто відкрила сайт із вакансіями.

— І що тепер?

Ніхто не відповів.

— А що буде далі?

Знову тиша.

— От і я не знаю.

Лілія провела пальцем по краю ноутбука.

Вона могла тільки йти й пробувати.

На щастя, невеликий імунітет до цього вона вже мала.

І трохи запасів у вигляді грошей, щоб зміни не здавалися таким страшним вовком із лісу.

Черговий день закінчився.

Лілія зайшла в телефон перевірити пропущені повідомлення.

Андрій уже розповідав про нові обов'язки, які йому довелося випробувати на роботі.

Вона прочитала його повідомлення й усміхнулася.

Їй було цікаво.

Вона відповіла йому у своєму темпі.

«Я скоро буду. Хвилин двадцять, кілька зупинок — і під'їжджаю», — дописала вона йому та відправила.

За кілька секунд на екрані з'явилося повідомлення.

«Добре, сонце».

Лілія ще кілька секунд дивилася на нього.

— Сонце...

Вона усміхнулася.

Потім написала Андрію про те, що почала шукати нову роботу і вже знайшла кілька вакансій.

Він слухав уважно й не перебивав.

— Це чудово, моя дівчинко. Тримай мене так і надалі в курсі всієї цієї справи.

— Так, — відповіла вона.

Вона поклала телефон поруч і попленталася до ліжка, яке нещодавно змінила на пору осені.

Коричневі тони й картаті узори давали атмосферу Лілії та всій кімнаті.

І це, здається, було найприємнішим відчуттям за день.

Вона лягла й натягнула ковдру до шиї.

Страх не зник.

Вона не боролася з ним.

Та й усе одно не поборола б.

Раніше їй здавалося, що якщо вона боїться, то повинна щось із цим зробити.

Змусити себе не думати.

Тепер вона просто знала.

— Я боюся.

Сказала це вголос, хоча ніхто не чув.

— І що?

Страх нікуди не подівся.

Але й вона теж.