Розділ 25. Я все ще боюся

Смог і туман затягували крони дерев. А була тільки шоста ранку.

Мені подобалося дивитися на мої ноги, а точніше — на те, як пальці ніг виринають з-під пледа. Можливо, вже варто діставати теплішу постільну білизну?

Лілія подивилася на ледь помітні, але вже ширшаві ниточки пледа.

Цікаво, що день приготував мені сьогодні?

Я не хочу думати про те, до чого звикла. Я просто буду пливти.

Вийшовши з під'їзду, Лілія оцінила свої конверси.

Блін, які круті.

І настрій піднімають. Варто звернути на це увагу.

До зупинки залишалося всього нічого, але дівчину раптом накрила паніка. Думки про те, як оминути людні місця, зустрічі, розмови.

Я не дуже хочу зараз оце все.

Але ноги все одно рухалися в напрямку залізних лавок, які стояли неподалік.

На зупинці вона була не одна. Якась бабуся теж чекала автобус.

Але ж це не до міста.

Навіщо так їхати далеко?

Окей, я працюю, бо мені так зручно. Але з такою погодою на околиці міста нічого не видно. Так і холодніше сьогодні. І ще тільки сама верхівка ранку.

Дивно.

Цікаво.

Але це мене не стосується.

Автобус запізнився і приїхав аж через п'ятнадцять хвилин, але Лілію це не турбувало.

Після того як вона подумала, що ця робота більше не приносить їй задоволення, вона вирішила якось сама по собі не вкладатися в неї. Дивно і не дуже правильно, але вона не могла йти проти себе. Це було б антиприродно з її боку.

Салон був майже порожній. Хтось забув закрити люк, і в такий холод можна легко захворіти.

Але ж такий ранок.

І нікого немає.

Може, його просто не зачиняли на ніч.

Вона сіла майже в кінці, обрала одиночне місце біля вікна.

Їй подобалося, що погода дала трохи поту і туману вікнам. Вона хотіла провести пальцями по склу, щоб не тільки бачити це, а й відчути краще, але вирішила не псувати красу.

Дорога була тиха.

Музика в навушниках — спокійна, надихаюча. Якась гітара, якісь англійські слова, які вона не дуже й слухала.

Їхати близько години.

Чудово.

І вона заснула.

Коли приїхала, вийшла на тому самому місці, яке вже бачила два роки кожного ранку.

Те саме відро.

Схожа лавка, але дерев'яна.

Нікого поруч.

І мертва тиша.

От і добре.

До роботи було близько двохсот метрів. А ще ближче була лавка, де Лілія любила щось купувати зранку. Такий собі ранковий ритуал.

Взявши кілька упаковок печива «Орео» і апельсинового соку, вона пішла далі.

Дивний день.

Хоча я собі так майже завжди кажу.

Ех, буду працювати.

Музика в навушниках продовжувала грати. Та сама гітара, до речі.

Але бажання спілкуватися сьогодні у неї було не дуже.

Тому вона присвятила день робочим задачам і звільнилася на кілька годин раніше.

Як добре.

Тим паче в такий час нікого ще більше не буде на зупинці.

Вона аж відчула, як її ноги завібрували від радості.

Можливо, варто було звернути увагу на якісь такі речі. Наприклад, чому її зупинка називається саме так, а не інакше. Чому автобус приїжджає тоді, коли приїжджає. Чому вона два роки ходить одним і тим самим маршрутом і майже нічого про нього не знає.

Але вона не хотіла витрачати на це сили.

У її голові сьогодні крутилися кілька думок.

Дивний день.

Поскоріше додому.

І, о боже, як я хочу змінити роботу, але не знаю як.

Їй було ніяково, бо в цьому місці не було нічого такого, що її ображало.

Ніхто не робив їй нічого поганого.

Ніхто не змушував її залишатися.

Ніхто не казав, що вона недостатньо хороша.

Просто схоже, що вона більше не ототожнювала це місце із собою.

І це дивувало її найбільше.

Бляха.

Ніби нічого такого.

Але й усе одразу.

І щось у цьому є?

Зміни?

Схоже, я знову увійшла в гру, не прочитавши правил.

Вона сказала це собі подумки й піднялася сходами в автобус, який мав завезти її назад додому.

І тільки коли сіла біля вікна, зрозуміла, що страх нікуди не подівся.

Він був поруч.

У грудях.

Десь під ребрами.

У бажанні не бачити людей, не говорити, не пояснювати, не приймати жодних рішень.

Я все ще боюся.

І, якщо чесно, не знаю, коли перестану.

Може, ніколи.

Але сьогодні я все одно поїхала.

Все одно вийшла з дому.

Все одно пішла на роботу.

Все одно зрозуміла, що більше не хочу залишатися там назавжди.

І, мабуть, цього на сьогодні достатньо.

Автобус рушив.

За запітнілим склом знову попливли дерева.

А я дивилася на них і вперше за довгий час не намагалася зрозуміти, куди саме мені треба.

Просто їхала додому.