1 розділ До того як небо стало чужим.

Ранки тут завжди починалися однаково — ще до сходу сонця. Спочатку тихий скрип хвіртки, потім кроки по вологій землі, запах диму з печі й коротке, майже сонне: - Вставайте, діти… пора.

Анатолій прокидався не одразу. Він лежав кілька секунд, дивився в стелю і слухав. Раніше — спів птахів, шелест дерев. Тепер — інше. Глухий далекий гуркіт, який не мав нічого спільного з грозою. Толю, ти чуєш? — тихо питала сестра з сусіднього ліжка. 

Чую, — відповідав він спокійно, хоча ще рік тому злякався б. Він був старшим. А це означало — не показувати страх. У дворі було прохолодно. Земля ще тримала нічну вологу, і ноги швидко мерзли, якщо вибігти босоніж. Менші діти бігали, сміялися, ніби нічого не змінилося. 

Дивись, я швидший! — кричав найменший, розмахуючи руками. Не впади, — кинув Анатолій, не відриваючи погляду від неба. Він часто дивився вгору. Не тому, що там було красиво. А тому, що звідти  тепер приходила небезпека.

 Мати вийшла на поріг, витираючи руки рушником. Йдіть їсти. І швидко. У хаті пахло хлібом і чимось теплим, звичним. Це був запах дому, який тримався всупереч усьому. Мамо, а ми сьогодні підемо до школи? — запитала молодша дитина. Жінка на мить затрималась. Якщо буде тихо — підете.Тиша тепер вирішувала більше, ніж будь-які плани.Тиша тепер вирішувала більше, ніж будь-які плани. Анатолій мовчки їв. Він слухав дорослих. Завжди слухав. Навіть коли вони думали, що він зайнятий своїми справами. Знову літали вночі, — сказав батько, сідаючи за стіл. Ближче стали, — відповіла мати. — Я чула. Кілька секунд ніхто не говорив. Треба думати, — тихо додав він. — Так далі не можна. 

Після сніданку діти вийшли на подвір’я. День здавався звичайним. Сонце піднімалося, світло розливалося по землі, як і раніше.Але відчуття було інше — ніби щось стояло за спиною. 

Толю, а що там летіло вчора?  запитав молодший брат показуючи кудись угору. Дрон, — коротко відповів він. А він нас бачить?!  Анатолій замовк на секунду. Може..

Діти притихли.Він не лякав їх. Він просто не брехав. До обіду стало тихіше. Настільки, що  навіть дорослі трохи розслабилися. Хтось лагодив паркан, хтось порався в городі. Поки тихо — треба жити, — сказала сусідка, проходячи повз. Поки тихо… — повторила мати. 

Анатолій сидів на сходах і розбирав стару іграшку — машинку без коліс.Йому подобалося дивитися, як усе влаштовано всередині. Гвинтики, дроти, дрібні деталі. І що ти там шукаєш? — усміхнувся батько. Хочу зрозуміти, як воно працює. — А навіщо? Щоб знати, як зупинити, якщо треба. Батько подивився на нього довше, ніж зазвичай. — Ти ще дитина, Толю. Я знаю. Але в його голосі не було дитячої легкості.

Після обіду знову почулося. Спочатку далеко. Потім ближче. Той самий звук —різкий, механічний, який ні з чим не сплутаєш. Всі в дім! — різко сказав батько.Діти забігли всередину. Двері зачинилися. У хаті стало тісно від тиші. Лягайте на підлогу, — сказала мати.Це надовго? — прошепотіла найменша. Ні… просто полежимо трохи.Анатолій ліг поруч із братами й сестрами. Він не закривав очі. Він рахував 1..2..3..

Звук пролетів десь зовсім близько.Потім віддалився. Ніхто не рухався. Пройшло? — тихо спитав хтось.Зачекайте, — відповів батько.

Ще кілька секунд — і тільки тоді можна було сісти.

Увечері розмова була короткою. Беззайвих слів. Ми виїжджаємо, — сказав батько.Мати не сперечалася. Коли? Як тільки зможемо. Діти мовчали. Вони дивилися на дорослих, ніби чекали, що це жарт. Аленіхто не усміхався.  А ми повернемось? — тихо запитала донька. Це питання зависло в повітрі.Обов’язково повернемось, — відповіла мати. Анатолій подивився у вікно. Темрява вже накрила двір. І десь там, за нею,знову могло з’явитися те саме гудіння. Він не плакав. Він не питав нічого.Він просто запам’ятовував,Як пахне хата,як виглядає їхній двір. Як звучить голос матері, коли вонакличе вечеряти. Бо десь глибоко всередині він уже розумів: наступний ранок може бути іншим, тоді вже не буде цього спокою, який здається звичним лише тоді, колипочинаєш його  втрачати.