РОЗДІЛ 52

   Наша розмова начебто переконала його і чоловік немов віддалився. Чи шкодувала я про сказане? Ані шкілечки. Борючись з бажанням піддатись спокусі і кинутись у бурхливий вир пристрастей, я переконувала себе, що усе роблю правильно, що ці почуття незабаром минуть і все налагодиться саме собою. У цей час я намагалася якомога більше писати, щоб хоч чимось відволіктись. Максим Вікторович днями пропадав на роботі і був незвично задумливим, ніби то над чимось серйозно розмірковував. Спілкування обмежувалося кількома заїждженими фразами у ранці і побажанням доброго сну у вечері, якщо нам доводилось зустрічатися. Мені страшенно не вистачало його жартів, наших чаювань у кухні і обговорень прочитаних книг. А ще, його губ. Та про це я намагалась не думати.

• Ми завтра їдемо,- якось заявив мені він, коли я саме подавала йому вечерю.
• Куди?- здивовано запитала я.
• У мене є невеличкий будиночок, куди я іноді ховаюся від усіх, щоб побути на самоті. Він повністю дерев’яний і знаходиться серед лісу. Там немає практично ніяких благ цивілізації. Навіть сотовий не ловить.
• А навіщо тоді там мене, якщо ви прагнете усамітнення?
• Цього разу я буду там не один.
• Чи можна поцікавитися, з ким ви плануєте, туди відправитись?
• Я візьму із собою людину, яку здається кохаю.
• Он, як? – мене наче обіляли окропом.

   Ще нещодавно він запевняв, що я йому подобаюсь, а тепер у нього з’явилася кохана жінка? Я поборола в собі бажання кинути об стіл тарілкою і змусила узяти себе в руки. Всі чоловіки однакові. Вони не здатні на довготривалі відносини. Та й яке я маю право висувати якісь претензії? Хіба я сама не відштовхнула його? Чому ж він не може насолоджуватись жіночим товариством? Нажаль, від усіх цих переконань боліло не менше.

• Мені здається, я буду там зайвою,- пробубоніла, ковтаючи сльози.
• Навпаки, ви будите нам дуже пригідною. І зміна атмосфери піде вам на користь.
• Я нікуди не поїду,- запротестувала я.
• Це не обговорюється. Ідіть, готуйтеся. Свої речі я зберу сам.

   Вранці ми мовчки загрузили наші валізи у багажник. Я відчинила задні дверцята та господар мене зупинив:

• Сідайте наперед.
• Хіба там не сидітиме ваша дівчина?
• Вона добиратиметься окремо. Давайте швидше, нам ще у супермаркет заїхати потрібно за продуктами, а дорога не близька.

   Я залізла на переднє сидіння. Настрій був геть кепський. Уявлення не мала, як маю пережити ці вихідні. Я не розуміла навіщо брати мене з собою, знаючи мої почуття. Зрозумівши, що приємної співбесідниці із мене не вийде, чоловік увімкнув спокійну музику, яка не дратувала слух, але водночас розбавляла мовчазливе напруження.

   Дорога і справді виявилася не близькою. Ми їхали на північ більше двох годин. Спочатку позаду залишилась міська суєта, а поступово рідшали і села. За весь час ми перекинулись кількома словами. Я не знала, що послугувало таким змінам у відношенні. Можливо моя мовчанка, а бо ж зміна почуттів зі сторони господаря.

   Ось ми з’їхали з траси, повернувши на ледь видиму дорогу серед лісу. В голові спливли давнішні спогади і я нервово завовтузилась на сидінні. Я розуміла, що Максим Вікторови нічого поганого мені не зробить, але боротися зі страхом була не здатна. Це вже як рефлекс. Складаються у купу певні обставини і ти вже себе не контролюєш.

• Щось не так? – схоже чоловік помітив мою знервованість. – Ви наче чогось боїтесь.
• Ліс наводить мене на неприємні спогади,- зізналась я.
• Не хвилюйтесь! Тут вам нічого не загрожує. Хіба що ведмідь чи стадо диких кабанів. – Він ледь посміхнувся, вперше за цей день.

   У його усмішці, я ледь впіймала напругу. Чи це мені просто здалося?

   Ліс порідшав і перед нами відкрилася невеличка галявинка з красивим дерев’яним будиночком. Я ахнула від захвату.

• Я знав, що вам сподобається. На кілька кілометрів навколо жодної живої душі. За будинком криничка, а за сотню метрів є річка з кристально чистою водою. В домі звісно електрики немає, але є…Та що я розповідаю? Давайте зайдемо і ви все самі побачите.

   Ми вилізли з автівки і попрямували до будинку. Дерев’яними сходами піднялись на ганок з широкими поручнями і витесаними до пояса стовпчиками у формі циліндра. По середині були двері. Чоловік витяг з кишені ключ і відімкнув надійний замок. Перед моїми очима відкрився невеличкий передпокій. Ми зайшли до середини. Відімкнулись інші двері і ми потрапили до великої кімнати. З правого боку був великий камін, біля якого у дерев’яному ящичку були складені приготовлені дрова, наче очікували, щоб хтось їх кинув у полум’я. Навпроти каміну диван, застелений м’якою ковдрою. Біля каміна килим. Придивившись ближче я зрозуміла, що то зовсім не килим, а шкура, якоїсь нещасної звірючки. Схоже ведмедяча. Прямо була справжня сільська піч. Таку я бачила ще в дитинстві, у деяких сільських хатах вона є й досі. Очевидно, чоловік вирішив, що якщо я виросла в селі, то неодмінно вмію нею користуватись. Схоже я зрозуміла причину, через яку він узяв мене з собою. Обабіч печі розташувалась невеличка кухонна зона, яка складалась зі столика, двох стільців, кількох шафок і поличок з посудом. Господар одразу ж поніс туди закуплені нами продукти.

   З іншого боку печі, наче в ніші, я побачила велике ліжко, праворуч якого було вікно. В кутку стояв умивальник з дзеркалом, в який потрібно було заливати воду, відро і миска, очевидно для купання. Ще я помітила етажерку з книгами.

   Це був весь інтер’єр, який попри затишний вигляд, був ніби сховищем відступника. Якщо хочеш сховатися від цілого світу, кращого місця звісно не найти.

• Тут лише одна кімната,- зазначила я.
• Я не казав, що захоплююсь вашою спостережливістю? -з насмішкою зауважив чоловік, викладаючи з пакетів продукти.
• Ми втрьох житимемо в одній кімнаті? Вам це не здається дивним.
• Втрьох?
• Я, ви і ваша дівчина. До речі, а де це вона?
• Написала, що затримається. Не переймайтеся через неї . Давайте ліпше перекусимо і все тут гарненько роздивимося.