РОЗДІЛ 48

   Наступних кілька днів були важкими. Максим Вікторович схоже розривався між роботою і лікарнею, тому вдома його практично не було. Будинок і до цього не багатолюдний, взагалі опустів. Я блукала порожніми кімнатами, адже роботи у мене майже не було, шукаючи собі хоч яке-небудь заняття. Читала я тепер вдоволь: хоч біля басейну, хоч на балконі, хоч в альтанці. Та і це швидко почало набридати. Кілька разів приходив садівник, мовчазний старигань, який звідкись діставав свої інструменти і віники та приводив до ладу те, що і так було в ідеальному стані. Помітивши мене на гойдалці, ледь кивнув сивою головою, а далі ніби й не бачив. Я у відповідь теж його не чіпала, адже розуміла, що коли людина прагне усамітнення, слід їй цього дати. Пізніше наважилась порушити його спокій запропонувавши чаю, на що отримала згоду легким кивком. Більше я його не турбувала.

   Тітці Томі щодень ставало краще, тому я напросилась її відвідати. Господар люб’язно надав свого водія для того, щоб мене відвести у лікарню, хоча я всяко намагалася від цієї послуги відмахнутися, бо розуміла, що чоловіка переповнює почуття вдячності за порятунок жінки. Мені ж було ніяково зловживати таким становищем, адже вчинок мій аж ніяк не мав користолюбних намірів і не мусив ніяким чином оплачуватись.

   Коли я приїхала до лікарні, то справді застала тітку Тому в набагато кращому стані, ніж при нашій останній зустрічі. Вона мала окрему палату, де навколо неї без зупину кружляв робочий персонал. Очевидно її племінник і дійсно не шкодував грошей на лікування. На ліжку лежала таця з їжею, навпроти стояв телевізор, де саме ішла якась мелодрама. Жінка перебувала у хорошому настрої і щиро усміхнулась, побачивши як я заходжу до палати:

• Ліночко, дочко, як я рада тебе бачити! Підійдино я тебе обійму, - жінка простягла до мене руки.

   Я не звична до таких люб’язностей, нерішуче застигла у дверях. Ну от ще й вона всіляко прагнутиме мені вгодити. Цього я зовсім не хотіла. Та жінка продовжувала очікувально простягати руки, тому я неохоче підкорилася і на мить потрапила у її обійми.

• Як же я тобі вдячна…- почала було вона, та я її перебила.
• Тітко Томо, не потрібно цього. Я вчинила так, як вважала належним. Головне, що вас врятували. Ліпше розкажіть як ваше здоров’я і коли вас виписують?

   На щастя моє небажання слухати слова подяки було зрозуміло і ми перейшли до інших тем. Хвора розповідала як пережила операцію і що Максим вже їй підібрав санаторій для реабілітації, попри її відчайдушний опір і небажання їхати. Я ж розповіла як справи вдома і про мої кулінарні досягнення, адже тепер довелось швидко вчитися готувати вишукані страви до яких звик мій роботодавець. Благо, у жінки було записано безліч рецептів та кілька кулінарних книг, що здорово мене виручали.

• Я знала, що не помилилася, узявши тебе на роботу. Лише почувши твій голос у коридорі, коли ти розмовляла вперше з Максимом, зрозуміла, що ти дівчина не промах, а як побачила, то переконалась – таку відпускати не варто. Очевидно відчувала, яку роль ти маєш зіграти в подальшому…
• Ви знову за своє?
• Я бачу, що тобі важко сприймати слова вдячності, але ти їх заслуговуєш, тому не пручайся, а просто гордися, що виросла такою хорошою людиною.
• Дякую, вам! І давайте на цьому закриємо цю тему. Одужуйте швидше і повертайтесь додому, бо без вас там геть сумно.

   Ми ще трішки побалакали і давши обіцянку приїздити частіше, я попрощавшись, пішла.

   З кожним днем до господаря повертався настрій, що мене не абияк радувало. Не знаю чому, але я вже встигла звикнути до його кепкувань та жартів. Тому вже навіть відчувалось, що чогось бракує, якщо він ходив понурий і мовчазний. Сама ж я рідко першою розпочинала розмову. Долала у собі це бажання, згадуючи, що я лише прислуга і мушу знати своє місце, навіть тоді, коли мені на нього не вказують.

   В один з таких вечорів,коли Максим Вікторович був у хорошому настрої, ми сиділи на кухні, де проводилось коштування чергового мого «шедевру» і чоловік не припиняв ділитися враженнями від дегустації:

• Цього разу воно хоч не має вигляду блювотиння, -висловив він свою думку, роздивляючись страву.
• Я приймаю це як комплімент?
• Приймайте це як констатацію факту. А зараз я ризикну його спробувати. Хоча, ні. Скуштуйте спочатку ви, почекаймо пів години, а потім вже я.
• Ви що думаєте, що я прагну вас отруїти?
• Хм, -чоловік вдав, що серйозно думає над цим питанням. – Сьогодні можливо тільки викликати нудоту, але судячи по вчорашньому «шедевру», ви однозначно прагнули моєї смерті.
• Ох, швидше б повернулась ваша тітка, а то вам неможливо догодити.
• Не ображайтесь, Ліно, але повар із вас нікудишній. Зате як би ви вписались у команду бурундучків – рятівників. - Після цих слів він весело розсміявся, а я вдала, що образилась.

   Нашу розмову перебив дзвінок. Хтось стояв біля хвіртки. Ми здивовано переглянулись, адже наскільки я знала господар сьогодні не очікував ніяких гостей.

• Може, ще одна Анна Семенова пожалувала?
• Я відчиню,- швидко піднялась і пішла у коридор.

   Камера, що висіла на вороттях, була під’єднана до комп’ютера у кабінеті, відповідно дивилися у неї рідко. Біля дверей була кнопка, якою і відмикалася хвіртка, що я і поспішила зробити. Відчинивши двері, вийшла на ганок, очікуючи нежданого пізнього гостя.

   На подвір’я зайшло щось схоже на те, що ходить по подіумах і модельним кроком пішло в мою сторону. Я затамувала подих, бо наживо бачила таке вперше. Червоні туфлі на височенних підборах та ще й на платформі, процокали алейкою і почали підніматися сходами. І ось це створіння вже стояло поруч мене. Висока платинова блондинка з довгими красивими ногами і в коротенькій чорній сукні. Її пряме волосся було розпущене і досягало практично округлих сідниць. Вона б мене проігнорувала, якби я не наважилась стати у неї на шляху, перегородивши вхід. Жінка зупинилась і похапцем зняла коштовні окуляри. Кинула на мене презирливий погляд янтарних очей, обрамлених густими чорними віями. Її неприродно великі губи невдоволено стислись.

• Ты кто такая? – подала вона голос, зрозумівши, що лише одним поглядом мене з місця не посуне.- Я тебя прежде здесь не видела.
• Я служниця, нещодавно тут працюю,- відповіла я змушена високо задирати голову, щоб зазирнути у її очі.
• Где Макс?