РОЗДІЛ 15

Візит власника магазину сильно розізлив Наїла. Часті погрози стали моїми безкінечними супутниками. На запитання коли буде білет, я завжди отримувала незрозумілу відповідь про безпросвітну чоловікову зайнятість або ж про відсутність квитків у касі. Він не міг перечити Мухамеду, але й не поспішав виконувати його вказівки. Ця невизначеність лякала. Наїл здавалось навмисне тягнув з покупкою білету. Що було в нього на думці можна тільки здогадуватись.

   Очікування розтягнулось на три тижні, і коли мої нерви майже здали наш вантажник, єдиний із цієї шайки, хто відносився до мене лояльно, дещо повідомив. Він випадково підслухав телефону розмову Наїла з Мухамедом. Вони сперечались через мене. Той не розумів, чому я ще досі тут. На що наш наглядач відповів, що не покладаючи рук, шукає мені заміну. Як дивно, але водночас приємно було дізнатись, що про мене пам'ятають. По перебігу розмови вантажник зрозумів, що Мухамед наказав йому якомога швидше придбати квитка і відправити дівчину додому. Тому через кілька днів, прийшовши до магазину, як завжди в кепському настрої і з перегаром, чоловік тицьнув мені перед очі квиток і сказав щоб я готувалась до від'їзду.

  Радості моїй не було межі. Невже ці безкінечні переслідування скоро закінчаться? Я побачу рідну домівку,з якої мабуть вже ніколи не вийду. А якщо вийду, то десь у років сорок, щоб більше не стати сексуальним об'єктом ще для якогось старого збоченця.

   У день від'їзду спокою мені не дали. І з самого ранку Галина Іванівна, підозрюю за вказівкою шефа, нарізала купу задач. Отримавши хліб і поносивши його до прилавка, пішла перемивати всі холодильники. Я нікому не суперечила, навіть не запитувала чи мені щось заплатять за трьох місячну працю, адже хотіла тільки одного- гримнути дверима цього клятого магазину. Тому, знаючи,що потяг о двадцять другій годині вечора, спокійно без запитань взялась до роботи.

   Ще не було полудня, як Наїл сказав мені все облишити, зібрати у кімнаті свої речі і прийти до нього в кабінет. Що я й зробила. Він посадив мене у своє улюблене крісло, а сам усівся навпроти. Я приготувалась до огидних спроб зваблення, обіцянок неймовірного життя або погроз зачинити мене в холодильнику, але мені прото простягнули чашку з чаєм. Я мовчки взяла її не бажаючи перед від'їздом провукувати скандал. Хоч цей жест ввічливості виглядав досить таки підозріло, адже крім склянки вина з якої він пив сам, чоловік ніколи не проявляв таких жестів.

   Попивши чаю, Наїл забажав переглянути мої речі. Довелося розібрати всю валізу, щоб перемацати кожну одежину. Після цього узявся за мене. Роздягтися я відмовилась, тому він перевірив усі кармани джинсів, а потім облапав светр. До горлянки підійшла нудота.

   Нарешті цей час настав і холодним лютневим днем я покидала це злощасне місце. Попрощалась лише з вантажником, всім іншим нехай допоможе Господь. Очі різало від світла,що відбивалося від сніжних кучугур. За цей час я так рідко бачила небо, майже не покидаючи стін магазину, що в голові запаморочилося і я ледь не упала. Коли Наїл підхопив мене під руку і довів до машини, не протестувала. Присівши на сидіння трішки прийшла в себе та дивна слабкість не покидала.

   Чоловік завів мотора і ми поїхали. Не скажу, що мені приємно було з ним спілкуватися, але німе мовчання насторожувало. Це геть не схоже на його звичну поведінку.

   Ще в магазині я помітила, як щось схоже на мій паспорт, в якому знаходився квиток, чоловік поспіхом положив до правої бокової кишені своєї кожаної куртки. Тому, тільки- но ми рушили, я не спускала з кармана очей, очікуючи нагоди туди залісти. Знаю, красти не красиво. В деяких країнах і по цей день крадіям відрізають руки, Але я виправдовувала себе тим, що не краду, а забираю своє.

   Слабкість все наростала, можливо перехвилювалась. Тому при першій же нагоді, як Наїл відволікся на автомобілі, що нас обганяли, я встромила руку до його кишені і витягла її вміст. Все швидко засунула до своєї куртки. Відкинулася на сидіння, відчуваючи якими важкими стають повіки.

- Наїл!- покликала напів- сонним голосом.

   Чоловік повернув у мій бік голову і я прочитала на його обличчі задоволення від побаченого.

- Ти што-то хотєть, Ліна?

- Мені щось недобре. Якесь дивне відчуття слабкості. Я наче кудись провалююсь...

- Так поспі нємного і станєт лєгчє,- це останнє, що я почула перед тим як все в очах потемніло і свідомість покинула мене.

   Я ще встигла краєм ока помітити, що чоловік різко розвернув машину і ми злетіли з траси на ледь видиму серед заметів дорогу. А за вікном замайоріли високі сосни, а далі провалля...