РОЗДІЛ 2

  Отже, мені можна сказати пощастило, я мала найкращого друга. І це був Сашко, про якого я вже розповідала. Ми були практично нерозлучні. Завжди щось вигадували незвичне і тут же втілювали свої ідеї у життя. Якщо не на долині, то нас можна було знайти у нього в гаражі, де ми за будь якої погоди мудрували як заробити мільйон чи хоча б на морозиво. Сьогодні, обійшовши всі закутки, здавали тару, а завтра по всьому району не знайдеш папірця, бо двоє вигадливих друзів вирішили заробити на здачі макулатури.

   Що нам тільки не приходило в голову? Чого варте лише те, що ми влаштували у школі лотарею? Вивішали оголошення на вхідних дверях, у якому запросили всіх бажаючих взяти участь у цікавих конкурсах з призами. Призи були просто "фантастичні": весь той непотріб, що нам вдалося знайти у себе вдома, старі поламані іграшки, обгортки від цукерок та інше. Місцем зустрічі був задній майданчик школи, після уроків. Яким було наше здивування, коли замість школярів з'явилась зауч і явно не для того, щоб прийняти участь у нашій лотареї. Так наш "горе-бізнес" прогорів ще до свого початку.

   Та наша дружба продовжувалась незважаючи нінащо. Разом ішли до школи, разом повертались додому і кожної перерви неодмінно навідувались один до одного в клас. Бувало й таке, що вчителі нас розганяли, бо й після дзвінка ми не могли розійтись. Що нас так поєднувало,- і досі для мене загадка, але нам вдвох скучно ніколи не було.

   І як це часто буває:все змінилося в одну мить. Того дня ми гралися у мене. Сашко здавався насупленим, чимось невдоволеним і я намагалася його розрадити:

- Ти сьогодні якийсь дивний. Щось сталося чи ти виношуєш новий геніальний план?

   Хлопець нічого на це не відповів, лиш зосереджено порпав палицею ямку у землі. Я ж не вгавалась:

- Сашко, що з тобою? Сам на себе не схожий. Може я тебе чимось образила?- я наважилась підійти і взяти його за руку та він різко вирвав її та відійшов від мене.

   Мовчанка продовжувалась. Тепер ми обидва проробляли в землі траншеї з'єднуючи їх між собою. Нарешті він здався і його слова прозвучали наче постріл у саме серце:

- Я прийшов попрощатися з тобою,- було видно, що йому важко вимовляти кожне слово.- Ми з мамою завтра їдемо до Києва житти.

 -Їдите до Києва? Але чому?- я нічого не розуміла.

 - Мої батьки розлучаються і мама вирішила поїхати до своєї сестри у столицю, там вона знайде роботу, а я піду до школи,- його очі уже були повні сліз.

 - Зачекай, ти не можеш поїхати! А як же твої друзі тут? А як же я? Ми ж найкращі друзі! Чому ти не можеш залишитися з татом?

 - Я хотів та мама сказала, що я батькові не потрібен тому нам краще поїхати. І взагалі, мені здається, що це чере мене вони розлучаються.

 - Чому ти так думаєш? Вони просто розлюбили один одного от і все.

 - Я чув, як вони сварилися через мене. Можливо, якби мене не було, вони б не розлучалися?

 - А давай їх помиримо?- не здавалась я. Мені дуже не хотілося втрачати найкращого друга.

 - Нічого не вийде, Ліно!- а мене звали саме так. Вибачте, що до цього не представилась, не було нагоди.- Вони постійно свараться і навіть б'ються, мама постійно плаче. Я маю поїхати з нею.

 - А як же наша дружба?- тепер розплакатися хотіла я.

 - Ми будемо переписуватися, я приїджатиму на канікули. У Києві мабуть більше канікул, ніж у нас.

 - Ну звісно ж більше,- фиркнула я, склавши руки під грудьми. Я повернулась до Сашка спиною показуючи, що образилась та насправді не хотіла, щоб він побачив мої сльози, які вже котились по щоках.

   Та він помітив їх і підійшовши ззаду, обняв за плечі:

 - Ну що ти, не плач! Наша дружба нікуди не дінеться. Ось побачиш. Друзі навіки?- вигукнув він наш лозунг і протяг мізинця за якого я мала зачепити свого пальця, щоб підтвердити його слова.

 -Друзі навіки!- сумно відповіла я здавшись.

 Наступного дня Сашко поїхав.