Завершення бонусної історії

Перон кишів людьми, що поспішали в різних напрямках, тягнучи валізи, штовхаючись та голосно перемовляючись. Пролоходне повітря пахло димом, мастилом та дощем, що недавно скінчився, залишивши калюжі на бруківці. Потяг уже стояв біля платформи, як бігун перед стартовою лінією, і прагнув зірватися з місця. З його труби валила пара, двигун наполегливо гудів, готовий рушити. Провідник біля першого вагона підняв прапорець, і пролунав пронизливий звук свистка.

Вагони тяглися вздовж платформи, довгі та темні. За вікнами миготіли силуети пасажирів, що вже влаштувалися на своїх місцях. Двері вагонів почали повільно зсуватися.

Я бігла крізь натовп, і важка сумка била мене по стегну. Люди розступались, деяких я обережно відштовхувала, проторюючи шлях.

Потяг здригнувся, заскрипіли колеса, і він почав рух.

Прискорившись на межі людських здібностей, майже дісталась до останнього вагона. З дверей раптом висунувся чоловік у коричневому костюмі, здивовано глянув на мене та скоріше простягнув руку.

— Хапайтеся, пані!

І я дійсно це зробила. Відчула, як міцні пальці обхопили моє зап’ястя, і він затягнув мене на сходинку. 

Потяг стрімко набирав швидкість, платформа бігла повз. Вчепившись у поруччя, я вже збиралась спокійно видихнути, як раптом відчула, що з голови зривається капелюшок.

Тіло за звичкою діяло саме. Випустивши руку чоловіка, блискавично зловила капелюшок на льоту, пальці стиснулись навколо крисів, і я притисла річ до грудей, але шпильки, що тримали волосся, вже загубилися. Руді локони розсипалися по плечах.

Потяг набирав хід, і вокзал зникав позаду, розчинявся в паровому диму та осінньому тумані.​​​​​​​​​​​​​​​​

— Ви в порядку, пані? — чоловік зайшов у вагон, я послідувала за ним, і він одразу ж галантно підхопив мою сумку, допомагаючи.

— Так, все добре, — я ввічливо усміхнулась.

— Яке у вас місце? — чоловік постійно обертався до мене, ловлячи погляд. — Я допоможу вам з речима.

Наївно змахнувши віями, я назвала місце та послідувала за чоловіком. Зараз краще не виділятися. Хто зна чи не зустріну я в потязі якогось чаклуна. Не хочеться вискакувати на ходу.

Новенький вагон обладнаний рядами місць для сидіння в напрямку руху, легко погойдувався, несучись вперед. Я сіла біля вікна. На цей раз завдяки Елеонорі та її бурштину, я змогла купити собі власний квиток, і майже не почувалась монстром серед пасажирів.

Мій рятівник закинув сумку у спеціальний відсік, кинув на мене ще один погляд, наче голодний пес, що випрошував кісточку, переступив з ноги на ногу, і все ж наважився:

— Перепрошую, пані, чи вільне місце поряд з вами?

Я окинула його здивованим поглядом, запитливо підняла брову, і чоловік зніяковів:

— Вибачте, напевно, це не тактовно. Просто ви дуже гарна і… — він зовсім заплутався, почервонів, і врешті здався: — Вибачте, я верзу казна що, я…

І просто втік, не завершивши речення. Підхопив свої речі та перейшов у інший вагон. Тихо посміюючись, я відкинулась на спинку, влаштувалась зручніше та глянула за вікно. Потяг швидко виїхав за місто та попрямував до наступного населеного пункта через поля та переліски. На північ.

Рослинність готувалась до зими. З одних дерев вже облетіло листя, а на інших все ще переливалось жовто-червоними фарбами. День хилився до завершення, але через похмуру погоду та важкі сірі хмари здавалось, що сутінки почались невдовзі після світанку та ніяк не можуть перейти у ніч.

Переді мною сиділи двоє поважних чоловіків у костюмах. Вони читали газети, синхронно перегортаючи сторінки, і тихо обговорювали новини. Я давно вже не цікавилась пресою.

Повернувшись з острова до свого будиночку, я ще кілька днів просиділа там, на маленькій кухні, жодного разу не відчинивши листоноші, та не відгукуючись на його питання.

А потім зібрала речі та пішла. Лишила газети недоторканим біля порогу та вирушила у нову подорож. В русі завжди легше. Складно жаліти себе під мелодійний стікіт коліс та неголосні розмови незнайомців.

Я навіть збиралась задрімати, як раптом почула:

— Вони оголосили про смерть Верховного? Чи не надто часто? Вдруге за рік…

Мені здалося, що підлога вагона провалилась, а я випала на рейки, і по мені проїхався увесь потяг. Стрімко сіла, схилилась ближче до чоловіків попереду, зазираючи одному з них через плече. 

Встигла вихопити поглядом великі літери: «Загибель Верховного Чаклуна та перебудова Конклаву», і сторінка перегорнулась.

— Перепрошую, — подалась вперед, втримуючи тремтіння голосу. Чоловіки одночасно обернулись до мене, і я скоріше усміхнулась найкращою усмішкою зі свого арсеналу: — Вибачте, що турбую панове, але не могли б ви мені сказати, що за новина у газетах. Про Верховного.

Чоловіки спантеличено перезирнулись. Один з них струснув газету, перевернув сторінку назад та промовив:

— Конклав оголосив про смерть новообраного Верховного. Більшість чаклунів виїжджають до Конклаву, щоб утвердити якийсь новий лад, — чоловік поморщився, підняв на мене погляд: — У статті більше води, аніж інформації. Розумієте, пані, Конклав надто закрита організація. Хоч останні півроку вони намагались стати більш відкритими світу, але здається мені, що скоро оберуть нового лідера і повернуться до старого курсу. Якщо цього реформатора так швидко спіткала загибель.

Я вчепилась пальцями у поруччя. Перед очима розпливалось, і я не могла нормально сфокусуватись на тексті.

— А того реформатора, — я нервово облизнула губи. — Верховного, який помер, як його звали?

Чоловік кинув погляд на газету, але імені там не знайшов. Його супутник почесав густу бороду і пригадав:

— Моріель Астор, здається, — вимовив він. Другий чоловік погодився і щось сказав, але я вже не чула. У голові стало абсолютно порожньо.

Така ж порожнеча розлилась у грудях, в районі серця.

Помер? Як? Чому?

Той Мор, якого я знала, не міг загинути так легко. Адже я чула, що Конклав перекроювали реформи. Відчувала хто ховається за імʼям нового Верховного, хоч жодного разу не перепитувала.