Бонус 1.8. Прощання

Ми сиділи на піску, що ще зберігав тепло, хоч повітря вже охололо. 

Чорне небо засіяли зірки, яких було так багато, що здавалося, ніби хтось розсипав срібний пісок по оксамиту.

Шумів океан, хвилі накочувалися на берег лінивими, повільними рухами. Вода відбивала зоряне світло, мерехтіла, виблискувала там, де піна торкалася піску. Запах солі змішувався з ароматом тропічних квітів, що росли десь за нашими спинами, у глибині лісу.

Легкий теплий вітер ніжно пестив шкіру та грав з волоссям. 

Мор сидів поруч, дивився на океан та сусідній острів. Світло місяця падало на нього збоку, висвітлюючи профіль та кидаючи тінь на пісок.

Я теж дивилася на воду. Вона рухалася безперервно, ніколи не зупиняючись. Хвилі приходили одна за одною, розбивалися об берег, відступали, залишаючи мокрі сліди.

Ніч тут була іншою, ніж у містах. Тут не було парових ліхтарів, механічного гулу, людських голосів. Тільки океан, вітер, зірки. І ми двоє на березі, що здавався безкінечним.

— То ти так і не скажеш скільки тобі років? — тихо спитав Мор, і його оксамитовий голос підхопив вітер.

Підтягнувши коліна до грудей, поклала на них руки, вперла підборіддя в передпліччя та глянула на нього:

— Та чого ж ти причепився?

— Просто цікаво, — він примружився, закинув голову назад та зробив глибокий плавний вдих. Я спостерігала за ним. Посміхнулась:

— Сімнадцять.

Він привідкрив одну повіку, спитав саркастично:

— І давно тобі сімнадцять?

— А це вже не твоя справа, — я знову звернула погляд на океан, і деякий час ми сиділи, міркуючи кожен про своє.

Дивне відчуття штилю перед бурею розлилося напругою між нами, і жоден не наважувався зробити зайвий рух, щоб не спустити тятиву, яка запустить стихію.

— Я чув твій голос у печерах, — невдовзі сказав Мор. — Ти бачила Ярі?

— Так, — я зітхнула, опустила руку, запустивши пальці в пісок: — Вона мені дещо нагадала.

— Що ж?

Я намацала майже пласку черепашку, витягнула її з піску і стала креслити нерівні лінії, спостерігаючи за тим як пісок розходиться, але потім намагається скотитися в заглиблення і засипати мій візерунок.

— В тому моєму видінні вона нагадала мені про слова матері, — я спинилась, затиснула черепашку в руці, відчуваючи на ній гостру сколину. — Моя мати була людиною. Вона закохалась у носферату, і за власною волею, а може через юний вік та дурість, вирішила народити йому дитину. Та не врахувала, що ростити Дитя Ночі набагато складніше, ніж звичайну людину. Коли люди запідозрили хто я така, їй довелося тікати, переховувати мене, постійно міняти місце, не затримуючись ніде довше кількох місяців. Вона працювала на найважчих роботах, переносила холод та голод, жахливі умови та злидні. І врешті не витримала. Одного дня вона закінчила своє життя власноруч. На моїх очах. Останніми її словами було: «ти не варта, щоб тебе любили, бо ти монстр».

Знову взявши черепашку пальцями, я засунула її глибше у пісок, обережно присипала зверху та обтрусила руку об штани.

— А твій батько? — спитав Мор. — Він не лишився з твоєю матірʼю?

— Він був поруч кілька років, допомагав, але коли впевнився, що мама знає як зі мною поводитися, а я вже не була схожа на людську безпорадну дитину, він зник без сліду.

Мені не треба було співчуття, і Мор не намагався його запропонувати. Як завжди він просто лишився поруч. Не відвернувся, не спробував уникнути чи змінити тему. 

Шелестіли хвилі, виблискувала срібними переливами темна вода, байдуже підморгували зірки.

— Я мріяв, щоб мій батько зник, — через деякий час промовив чаклун. Я повернулась до нього, ловлячи слова в рідкісну хвилину відвертості. — Я народився у селі, в родині, що мала важко працювати на власній землі, щоб прогодуватися. Діти починали працювати одразу, коли навчались нормально ходити. Спершу в мене була велика сімʼя, і турботлива мати, яка намагалась оберігати нас від батька. Той пив увесь час, коли не працював, часто робився від того агресивним і лупцював матір, а іноді старших дітей. Однієї осені в село прийшла хвороба. Я потайки жадав, щоб батько помер тоді, бо був впевнений, що мені з братами та сестрами і матірʼю, буде жити набагато краще. Але злий рок забрав у мене усіх окрім батька. І чомусь він вирішив, що у смерті інших винний саме я, та дав собі моральний дозвіл знущатися з мене. А навесні в мене проявився дар. Батько першим помітив це, але розумів, що якщо мене заберуть, то він не впорається з землею сам і… — Мор повернув руки долонями до себе, глянув на них, як тоді, в печері, наче бачив там щось інше і продовжив: — Чомусь він вирішив, що сила магів у їхніх кистях, і змусив мене голими руками загрібати розпечене вугілля. Прагнув так випалити магію. Не знаю як він уявляв собі потім мою поміч в роботі, але мене врятував нишпорка Конклаву. Чаклун, що мав привести мене до них, зʼявився вчасно, залікував мої рани та забрав.

Він стиснув пальці в кулаки, а тоді повільно розслабився. Наче досі памʼятав те відчуття жару на шкірі.

— Спершу Конклав здавався мені ідеальним місцем, — продовжив він сумно. — Оазисом, в який я потрапив з чистилища. Перед хлопцем, що бачив тільки село і важку роботу на полі, зненацька відкрився цілий величезний світ. У мене зʼявилися друзі, однодумці. Я мав їжу, тепле місце і врешті припинив боятися, що будь-якої миті мене можуть побити ні за що. Ставав все сильнішим. Аж поки не усвідомив, що давно і надійно сиджу в клітці. Маги в Конклаві невільники. Навіть не найманці, а раби Ради Великих Магістрів та Верховного.

Він замовк на деякий час. Дивився на зорі, думками перебуваючи дуже далеко. Можливо, подумки з кимось говорив, або блукав лабіринтами спогадів.

Я поклала голову на руки, дивилась як місячне сяйво відбивається у його темних очах, зробивши їх схожими на потемніле срібло з камінчиком чорного кварцу.

— Ти ж хочеш змінити його, — прошепотіла я, відпускаючи слова з важким серцем. — Можливо, ти навіть мусиш це зробити. Якщо ваш Верховний надіслав листа тобі, і тобі ж лишив свій перстень, напевно він хотів, щоб ти зайняв його місце.