Бонус 1.6. Про крихку породу

— Шера, вставай!

Крик пролунав над самим вухом. Пронизливий, сповнений жахом. Я підскочила, але заплуталась. Панічно стала здирати те, що мене вкривало. Аж раптом одна з ліан ожила в моїх руках, зашипіла, оголила зуби. Я скоріше відкинула від себе змію. Вона впала у листя, вильнула хвостом та забралась геть. Кусати мене не наважилась.

Ми впали у дещо схоже на велетенський колодязь. Тільки на дні була не вода, а купа листя, коріння, лоз та хто знає чого іще. Я вибралась з нього, озирнулась та врешті знайшла поглядом чаклуна.

— Мор! — кинулась до нього. Потягнула на себе, перевертаючи. Щось кольнуло в руку, і опустивши погляд, я побачила маленького скорпіона, що швидко тікав. Добре, що отрути на мене не діють. Видихнула крізь зуби: — Бісів острів! Прокидайся, чаклун!

Він поморщився, відкрив очі, знайшов мене поглядом та здригнувся.

— Отямився? — я нахилилась ближче до нього.

— Два червоні ока в абсолютній темряві приведуть до тями кого завгодно, — пробурчав він. Трохи відсунувши мене, сів та запалив світлячок. Холодне сяйво розлилося колодязем і попрямувало вище, окресливши залишки якоїсь деревʼяної конструкції.

— Це що, пастка? — я придивлялась до дошок, які ще не впали вниз.

— Глянь на мене, — попросив чаклун, підвівшись на ноги. Коли я слухняно повернулась, він провів рукою по моєму лобі, стираючи сліди крові в тому місці, яке зустрілося з деревʼяною дошкою.

Я знала, що рани вже немає, як і укуса скорпіона. Ззовні панувала ніч, і мої рани загоювались майже миттєво.

— Не впевнений, що пастка, але колись люди тут щось будували. Можливо, колись місцеві водили туристів, але закинули цей маршрут і дошки згнили.

Зненацька чаклун зойкнув, ляснув себе по стегну, а потім завмер, втупившись вниз. Штанина здригнулася ніби хтось провів пальцем по тканині зсередини. Тоді знову. Невеликий горбик повільно сповз до коліна, зупинився. Мор стояв нерухомо, розвівши руки в сторони, наче боявся зайвим рухом щось спровокувати.

Врешті права штанина заворушилася уся, горбик зник десь під коліном, і з низу штанів неквапливо виповзла жовта змія завдовжки з мою руку. Вона спокійно ковзнула на землю, махнула хвостом, ніби прощалась, і зникла в купі листя.​​​​​​​​​​​​​​​​

— Не знала, що ти такий привабливий для місцевої фауни, Мор, — приголомшено склавши руки на грудях, я спробувала відшукати поглядом куди зникають змії. Мають же вони звідкись сюди проникати. Чаклун моє зауваження не оцінив, тільки очі закотив, але мене це не спинило: — Коли повернемося, зможеш стати заклиначем змій. Один ефектний трюк в тебе вже є: «Змія в штанах».

— Мені однієї рудої змії вистачає, навіщо друга? — відгукнувся Мор, задерши голову. Я показала йому ікла, і теж придивилась до виходу.

— Тебе телепортувати? — поцікавився він, і я скоріше хитнула головою:

— Я сама!

Без мене чаклун переміщався простіше. Без усіх цих відкриттів порталів, просто зник, і за мить вже дивився на мене згори. Затримуватись внизу не стала, розслабилась, змістилась у тіні та виникла за його спиною. 

Він моє переміщення ніяк не прокоментував і рушив далі, але тепер вперед летіли два світляка, один з яких нишпорив над землею.

Цей прохід виявився ширшим, і я могла йти пліч о пліч з чаклуном.

— Мор, а що ти тоді бачив у темряві? Перед падінням.

— Нічого, — зізнався він. — Мої сили наче зникли в одну мить, я втратив над ними контроль. Ніби…

Він замовк, опустив голову, рефлекторно потер передпліччя, на якому давно вже була лиш чиста шкіра.

— Нагадало відчуття тієї мітки? — тихо перепитала я, і він кивнув. Попереду почувся плескіт води. На мить ми спинились, прислухались, але все ще не відчували нікого живого, і обережно рушили далі.

— Я чула… Брайса, — говорячи це, я не дивилась на Мора. — Це точно був його голос. Саме він змусив мене отямитися.

— Тебе добряче вдарило по голові, — сказав чаклун, і мені захотілося вдарити вже його:

— Я можу відрізнити сон від того, що дійсно чула!

Але він не спинився.

— Треба швидше знайти перстень та забратися звідси.

Чим далі ми заглиблювались у печери, тим важчою та холоднішою ставала темрява. Я ніколи не боялась ані мороку, ані холоду, але в цих підземеллях щось наче стискало скроні, мов металевий обруч, який надягали мені на голову. 

Чаклун теж поводився дивно. Рухи його стали неприродньо різкими. Світляк вже ледь розсіював тунельну темінь, кидаючи на стіни тремтливі тіні. 

Ледь не оступившись, я підняла руку, провела долонею по шорсткому каменю й раптом завмерла: під пальцями відчувся знак. То була не випадкова щербина, а зумисне висічений символ — три лінії, що перетиналися, нагадуючи стрілку.

— Море, поглянь, — покликала я.

Він підійшов ближче, піднісши сяйво до самої стіни. Уважно роздивився лінії, торкнувся їх пучками пальців і мовив:

— Тут були люди. Недавно, можливо, кілька місяців тому.

Що далі ми йшли, то частіше траплялися мітки. На стінах і під ногами, одні чіткі, інші ледь вловимі, напів затерті часом. Вони недвозначно вказували шлях, ведучи нас у саму глибінь. Раптом Мор зупинився біля невеликої ніші, присів навпочіпки й дістав щось із пилу. У світлі спалахнув клапоть тканини — старий, подертий і брудний, проте колись він був білосніжним.

— Навіть якщо тут ніхто не жив, люди точно приходили. Привидам тканина ні до чого, — промовив Мор.

Я мовчки кивнула та вкотре озирнулась. Дратівливе відчуття чужого погляду в спину не проходило з моменту падіння в колодязь.

Тунель то ширшав, то знову стискався, повітря ставало важким і густим. Несподівано перед нами постав обвал: купа каміння майже повністю захарастила прохід, лишивши під самою стелею вузьку щілину. Мор здійняв світляка вище: по склепінню розгалужувалися свіжі тріщини.

— Ступай обережно, — попередив він.

Ми пробиралися за завалу, протиснувшись у шпарину між камінням та стелею. В якусь мить мені здалося, що вони вирішили посунути одне одному на зустріч та розчавлять мене, але Мор потягнув мене на себе, допомагаючи подолати перешкоду. Зрештою небезпечна ділянка лишилася позаду, а попереду знову простягався коридор.