Бонус 1.5. Про дивні печери

Оун припинив грести метрів за десять від пляжу, підняв весло, голосно проковтнув слину та сказав:

— Далі не попливу.

Я ошелешено визирнула за борт, подивилась крізь прозору воду на бежеве дно та збиралась дати провіднику тумака, щоб висадив нас на березі, але Мор протягнув мені руку:

— Все добре. Не варто силувати юнака.

Невпевнено покосившись на воду, потім на руку, я все ж вхопилась за чаклуна. Він підняв мене ривком, а потім зробив крок за борт і… пішов по воді. Ми з Оуном застигли з однаково роззявленими ротами, намагаючись осягнути диво, але Мор смикнув мене за собою. Роблячи крок вперед, я вчепилась у лікоть чаклуна ще й другою рукою, і вже уявила як піду на дно, але наче наступила на тверду землю. Зовсім розгублена крокувала вперед, вивчаючи океан під ногами.

За спинами почувся плескіт: Оун швидко веслував геть.

— Ти ж казав, що на острові магія не діє.

— Я помилився, — визнав Мор, ступаючи на піщаний пляж. — Магія не проникає ззовні. А от всередині все нормально. Наче острів накрили куполом.

— І тому з нього полізли ті привиди? — я уважно озирнулася навколо. Мор фиркнув:

— Я не вірю в привидів. Сподіваюсь, ти теж.

Я зміряла його скептичним поглядом:

— А як же рибалки, що бачили привид жінки? Чи ті, кого покалічили?

Він відповів зневажливим тоном:

— Ти не бачила в якому вони стані? Ці люди живуть від сезону до сезону. Розважаються в більшості випадків алкоголем та легкими наркотиками. Впасти, пошкодити себе, чи побачити у темряві якихось привидів цілком закономірно. А якщо це побачив один, то раптом можуть почати «бачити» інші.

Я набурмосилась:

— Тобто це все була брехня?

— Чому брехня? Просто обман розуму. Комусь дещо здалося, інші почали бачити те саме. Ходімо, нам треба дістатись середини острова.

Він впевнено рушив вперед, а я трохи затрималась. Озирнулась, оглянувши пляж та океанські води, здригнулась від думки про глибину, та все ж рушила слідом за чаклуном.

Тропічний ліс жив своїм життям. Важке вологе повітря липло до шкіри, просочувалося під одяг. Стволи високих дерев обплітали ліани, кору вкривав оксамитовий мох. Листя спліталось над нашими головами так щільно, що сонячне проміння проникало всередину тонким промінням, наче крізь сито. Коріння стирчало з-під землі, переплутане наче павутиння. Під ногами хлюпала мокра земля.

— Слухай, — я гукнула Мора, коли набридло дослухатись до навколишнього шарудіня та жужжання комах: — А тобі не здалося, що опис людини, яка приходила сюди…

— Це був Роден, — без сумніву підтвердив моє невисловлене побоювання чаклун. — Я здогадувався, що хтось з послідовників Кревіна мав тут опинитись. Адже Семюель згадував, що вони шукали перстень.

— І чому ж місцеві повʼязали виникнення привидів саме з появою Родена? — прискіпливо спитала я. Мор думав кілька довгих хвилин, потім знизав плечима:

— Можливо, він був надто підозрілим для них. Може чаклував, але хтось сприйняв це за прояв привидів. А може просто так співпало, — він озирнувся на мене: — Ти зараз відчуваєш якихось привидів?

Прислухавшись до себе, я могла лиш констатувати — нічого. Звичайний собі тропічний ліс, острів та приємне надвечірʼя.

— Сонце скоро сяде, — констатувала я замість відповіді.

— Для тебе це тільки плюс, — підморгнув Мор та пішов далі.

Ми вийшли на невелику галявину, і Мор зупинився так раптово, що я ледь не врізалася в нього.

Перед нами опинилось кругле провалля. Земля обривалася різко, наче хтось відрізав ножем шматок острова. Наблизившись, обережно глянула вниз. Печера без спуску, хіба що стрибати. Метрів десять, може більше. Кам’яні нерівні стіни вкриті мохом та корінням.

— І що це? — я обережно зазирала за край.

— Ті самі печери, про які говорила місцева жінка, наскільки я бачу, — спокійно відгукнувся Мор. — В листі були вказані координати саме цього місця.

— Значить Роден спускався туди? А як він вибрався?

Мор присів, запустив вниз світлячок, і той полетів, осяявши кілька ходів, що вели в різні боки.

— Він телепортувався, — відповів відсторонено. — Звідси назовні можна вийти.

— Ти був впевнений, що і увійти можна, — пробурчала я, насторожено придивляючись до печер. Мор філософські знизав плечима:

— Ну якось він точно вибрався. Значить, зможемо і ми.

Але стрибати вниз ми не квапились. Мор зробив кілька пасів, завмер, прислухаючись. Я озирнулась, впевнившись, що ми самі. І поставила ще одне питання, яким раніше не хотіла тривожити крихке відчуття спокою:

— Чому ніхто не зрозумів, що Родена вбила носферату?

І завмерла в очікуванні відповіді. Дихання сперло, коли він байдуже промовив:

— Місце його загибелі оглядав я, — підняв на мене погляд: — Не думаю, що Конклаву міг нашкодити той, хто закінчив життя Родена. А місцевий король ще й доплатив би. То що, ми йдемо разом чи почекаєш ззовні?

Я кілька секунд спантеличено дивилась на нього. Кліпнула, відвела очі, знову глянувши на провалля та кивнула:

— Разом. Давай знайдемо той ваш перстень.

Мор підвівся, струсив руки, зробив знайомий жест, викликаючи телепортаційний вир, глянув на мене запитливо, але я тільки відступила:

— О, ні, красно дякую. Мені одного разу вистачило. А тут не так вже й високо. Я краще по-старому, — і просто стрибнула вниз. Тіло напружилось, ловлячи енергію близької ночі, але її не вистачило, щоб я приземлилась так граційно як хотілося. Від пʼяток до шиї пройшлась хвиля болю, та я загасила її, потягнувши силу з бурштину.

Мор виник поруч. Уважно озирнувся. Основна печера була просторою, вологі стіни вкривали нарости, згори звисало коріння та ліани. Пахло сирістю, мокрим каменем та якоюсь гниллю. 

Прислухалась, але розрізнила тільки монотонне капотіння десь далеко.

— Куди далі? — спитала тихо.

Мор створив над долонею світлячок. Холодне блакитне світло розлилося навколо, відбилося від стін.

— Туди, — вказав на один з ходів. Я поморщилась від огидної нотки в загальному ароматі печер та рушила у вказаному напрямку, ступаючи слизькою, нерівною підлогою. Йшла обережно, тримаючись за стіну, і відчувала її холод та вологу. Тунель поступово звужувався.