Бонус 1.4. Про екзотичну фауну

— Напевно, це просто мисливці.

Мор сказав це так буденно, як міг би констатувати, що молоко скисло. А потім просто перевернувся у повітрі та мʼяко приземлився на ноги. Мотузка, що тримала його, зникла, але одразу ж зʼявилася нізвідки та опустилась у руку чаклуна. Він оглянув нескладну конструкцію з троса та кількох металевих деталей.

— Варто спитати на кого вони полюють. Мені здавалось, що на цих островах немає великих тварин.

— Значить, на людей, — промимрила я, озираючись. — Уважніше за дорогою стеж!

Мор задумливо помовчав, потім відкрив мені шлях:

— Дами вперед?

Я заміряла його прискіпливим поглядом і вирішила, що надто прогресивна для старомодних манер:

— Ні, дякую. Ти іди.

Чаклун розчаровано пирхнув, але дійсно рушив далі вузькою дорогою. Я слідувала за ним, прислухаючись до звуків, але крім папуг та дрібних тваринок, нікого не відчувала, поки не усвідомила, що ми наближаємося до людей.

Невелике поселення несподівано визирнуло з-за дерев вибіленими стінами деревʼяних будиночків. Ступивши з утоптаної землі на вуличку, вистелену дошками, я оглянула одноповерхові помешкання, з дахами, усталеними пальмовим листям замість черепиці. Біля будинків сушилося риболовне знаряддя, валялися бочки та мотки мотузок.

Далі помітила людей в легких сорочках та простих сукнях. Їхня шкіра мала темніший відтінок, а волосся звивалось буйними кучерями. 

Навколо пахло рибою, сіллю та чимось солодкуватим.

Посередині поселення стояв єдиний помітний будинок — двоповерховий, з вивіскою: “Примхлива Черепаха”. Літери вицвіли, під ними проглядала грубо вирізьблена усміхнена черепаха.

Під зацікавленими поглядами місцевих ми пройшли саме до черепахи, яка виявилася чимось на кшталт місцевого пабу. Всередині було темніше, ніж ззовні, пахло пивом, фруктовою настоянкою і копченою рибою. Все було деревʼяним, лиш з балок звисали гасові ліхтарі на металевих ланцюгах.

За столами відпочивали з десяток людей, ще один сидів за стійкою біля товариша, що вже впав на стільницю та спав, і розмовляв з барменом.

Варто було нам переступити поріг, як голови присутніх повернулися до нас, витріщились, оцінюючи. Розмови стихли.

Якби ця неприємна увага в незнайомому місці посеред дня адресувалась мені, я б обрала швидко забратись геть. Але чаклун мав нахабність, що граничила з безумством. Він ступив вперед, зупинився перед єдиним порожнім столом та обвів присутніх важким поглядом.

— Я розрядив чиюсь пастку недалеко від поселення, — з викликом вимовив він. Місцеві задумливо перезирнулись. Один з чоловіків піднявся, поправив червону розтягнуту від часу сорочку:

— Про яку ще пастку мова?

Мор повернувся до нього, заміряв поглядом, від якого сміливець трохи зніяковів, та кивнув на стіл.

— Оцю.

На стільниці матеріалізувалась конструкція з мотузок та металевих кріплень, на якій нещодавно гойдався Мор.

Серед присутніх пройшовся, наче протяг, шепіт: «чаклун».

— О, то ви чаклун! — чоловік, що сидів за барною стійкою, пхнув свого товариша по чарці, а сам зліз зі стільця та повернувся до Мора. Товариш підозріло хрюкнув, відкрив одне око, але схоже не побачив нічого особливого — чаклун як чаклун — відвернувся та захропів. Чоловік, що вже піднявся, махнув на нього рукою і нетвердою ходою дигустатора-трудоголіка попрямував до нас. — Ви ж… ви ж щодо того… сусіднього! Острова! — Він ткнув пальцем у бік вікна, хоч невідомо куди саме вказував.

Мор спантеличено насупився та кивнув:

— Так. Але звідки вам це відомо?

Чоловік спинився, похитнувся, перевів погляд на мене. Очі його нещадно підводили, намагаючись зійтися до купи. Але все ж він войовничо вимовив:

— Та ми ж… ми ж самі писали! В Конклав той ваш! Ще… — Він замислився, рахуючи на пальцях. — Місяць? Два? Просили, щоб чаклуна! А вони от тільки… от зараз! — Він знову ткнув пальцем, цього разу в Мора. — У нас сезон мав… туристи! А через тих… через монстрів, пастки скрізь! Збитки одні! Конклав що, думає хоч?!

На обличчі Мора майнуло все, що він міг сказати про Конклав і кожного окремого Магістра та їхні думки, але він тільки зітхнув, відвів від себе руку аборигена та попросив:

— Розкажіть детально та послідовно що сталося та коли це почалося, і як повʼязано з сусіднім островом.

Чоловік заморгав, почухав потилицю:

— Ну як… одного дня один прийшов, і там ех… потім ух, а тоді… зима не зима, але в нас раптом гух! — Він вдарив кулаком по долоні. — Спершу думав: і шо? А воно тоді як тарахбах — геп! — Він махнув рукою. — І монстри до нас полізли. Дорога ж розвиднілась, ну з того часу і от.

Мор заціпенів, намагаючись розібрати цей словесний потік. Я ледь стримала усмішку.

Раптом двері пабу розчахнулися. У проході з’явилася жінка років тридцяти, в простій сукні, з розпатланим волоссям і лютим виразом обличчя.

— Джеко! — гаркнула вона.

П’яний чоловік здригнувся, обернувся.

Жінка влетіла всередину, дала йому стусана по потилиці, від якого він захитався. А жінка глянула на Мора:

— Ви ж чаклун? Мені сказали, що чаклун. З самого Конклаву?

Мор не став заглиблюватися у деталі, просто кивнув. Жінка відштовхнула нетверезого Джеко і той покірно відійшов до стійки, а вона скоріше заговорила:

— Ми вже зачекались допомоги! Напасть якась трапилася на сусідньому острові. Там взагалі не живе ніхто: надто багато отруйних змій. Іноді екскурсії туди водимо для відчайдушних. Але зараз навіть тут жити неможливо.

— Розкажіть детальніше, — попросив Мор та опустився на стілець, жінка сіла навпроти, а я примостилась просто на стільниці.

— Це почалося місяців пʼять назад. Спершу просто звуки: наче завивав хтось чи плакав, але так надривно та голосно, що до кісток проймало. Рибалки почали скаржитись, що бачили силует на пляжі, наче дівчина ходить у весільній сукні та все дивиться у море. Вдень її погано видно, а вночі силует мов сяє. Ми спершу не зважали, думали, що примарилося, аж раптом вже в самі помітили, що примари над морем літають, то ховаються у воду, то виринають з неї. По ночах наче гуркіт якийсь чули, мов постріли далекі. Тоді вперше у Конклав написали, але відповіді не було. А потім, — жінка зітхнула та скорботно похитала головою, продовжила пошепки: — Вони і до нашого острова дісталися. Ходять, неприкаяні, щось шукають. У вікна шкрябаються, зазирають, щось шепочуть. Одному з наших руку зламали, а іншого в яму скинули, інший сусід ледь не втопився. Дітей довелося взагалі вивести до родичів, щоб не постраждали.