Бонус 1.3. Проблема таємних схованок

— І ти дійсно підеш на той архіпелаг? — я міряла кімнату кроками, поки Мор розклав на ліжку мапу та уважно її роздивлявся.

Непрохані гості пішли кілька годин тому.

Про новий чайник думати більше не виходило. Мене нервувало те, що Мор врешті погодився знайти для них перстень. Хоча я могла запропонувати їм купити будь-який, або ж створити магією копію. Але ні! Знову дурна носферату нічого не розуміє у справах чаклунів!

— Мені доведеться, — Мор відміряв якусь відстань пальцем, насупився і перевернув мапу. — Але я зроблю це швидко. Думаю, за день впораюсь. Чим швидше дістану їм той перстень, тим швидше позбудусь їхньої уваги.

Спинившись, я важко зітхнула, наблизилась та опустилась просто на підлогу. Поклала руки на ліжко, на них підборіддя та придивилась до чаклуна:

— Ти справді думаєш, що вони залишать тебе у спокої? Адже сам мені казав, що колишніх чаклунів не буває.

Він зупинив на мені погляд, і я знову не могла розрізнити його емоції. За вікном співали пташки, пригрівало сонце, зазираючи в кімнату через завіси.

— Впевнений, що колись не пошкодуєш про рішення відмовитися від Конклаву? Ти міг би змінити його на краще.

Темноокий погляд окреслив овал мого обличчя, спустився до шиї, потім стрибнув вгору до губ, і ще трохи вище. Мор усміхнувся мені та мовчки повернувся до вивчення мапи.

Я обурено підняла брови:

— Це що зараз було? Навіть не скажеш нічого?

— Скажу, — він продовжував усміхатися. — Повернусь і скажу.

Він знову перевернув карту, наче це могло щось змінити, нахилився над нею, втупившись у крапки посеред синього поля. Наморщивши лоб, я трохи почекала пояснень, але їх не було.

Вже щось собі вигадав! А може вирішив виграти час, щоб зважити рішення?

Надовго мене не вистачило. Ще кілька хвилин спостерігала як чаклун щось креслить у блокноті, потім піднялась та попрямувала до шафи. Дорожня сумка полетіла на підлогу, на неї впали штани, кофта, шкарпетки.

— Що ти робиш? — спантеличено спитав Мор, стежачи за тим як я обираю речі в шафі.

— Збираюсь, — буркнула, міркуючи чи була в мене якась фляга.

— Куди? — тупо перепитав він. Обернувшись, помилувалась його розгубленим виразом обличчя, потім підійшла ближче, вперлась ліктем йому в плече та схилилась над картою:

— На архіпелаг Мітелдо, очевидно. Напевно, там сонячні пляжі, лазурні води океану та казково місячні ночі. Ммм, все як я не люблю.

Він розгубено кліпнув, не визначившись як ставитись до моїх слів:

— Тобі не обовʼязково йти зі мною.

— Знаю. Але ж і не заборонено?

Мор кілька секунд задумливо дивився на мене, і врешті знизав плечима:

— Добре, якщо ти так хочеш…

Мор став посередині кімнати, підняв руки. Повітря здригнулося, загуло, наче хтось провів смичком по металевій струні. Між його долонями з’явилася тріщина в просторі, спочатку тонка, ледь помітна, потім ширша. 

Я притиснула до себе сумку міцніше. Мор глянув на мене, кивнув:

— Готова?

Я зробила крок до порталу. Зупинилася.

Щось не так. Тонке, ледь помітне, але наполегливе відчуття ворухнулось усередині. Ніби хтось торкнувся мого плеча невидимою рукою, шепнув: «Не йди».

— Почекай, — вимовила, не відводячи погляду від тріщини у повітрі. — У мене якесь… передчуття.

Мор опустив руки, але портал не зник. Він мерехтів в очікуванні.

— Що саме? — спитав спокійно.

— Не знаю. Просто… щось не так.

Мор підійшов ближче, заспокійливо торкнувся мого плеча:

— За один крок ми вже будемо на острові. Це швидко та зовсім не боляче.

Я глянула на нього. Він телепортувався десятки разів, і напевно знав, що робить.

Тому кивнула, і зробила глибокий вдих.

— Добре. Ходімо.

Ми ступили в портал разом.

Світ закрутився. Відчуття було таким, ніби мене тягнуть крізь вузьку щілину, ще й обертають в різні сторони. В голові запаморочилось, і я спробувала знайти рукою Мора поруч, але схопила лиш порожнечу.

Аж раптом — удар. Наче ми врізалися в невидиму стіну. Вир здригнувся, заскреготів, і мене різко кинуло вбік. Над вухом наче пролунав постріл з револьвера, я метнулась в сторону. Спалахнуло світло, і я замружилась, а тіло огорнуло лякаюче відчуття вільного падіння.

Спершу здалось, що я вдарилась об камінь, але той зненацька розійшовся та поглинув мене, накрив з головою, і я усвідомила, що впала у воду. Розчахнувши очі побачила безкінечний зеленуватий простір. Вона огорнула мене з усіх боків. Одяг налипав на тіло і разом з сумкою тягнув мене на дно.

Але найгіршою стала паніка, яка стиснула легені, вичавивши з них кисень, і він побіг до поверхні бульбашками. Я безладно замахала руками та ногами. Вода заливалася в рот та ніс. Я захлиналася і ковтала воду. Легені горіли. Барахталася і смикалася, але тільки ринула все глибше. В очах потемніло.

Раптом щось схопило мене, обвилось навколо грудей, потягнула вгору.

Це було останнє, що я відчула…

Сильний поштовх змусив усе відгукнутись болем. Найгірше виявилось легеням та трахеї, по ним наче протягнули розжарений прут. Рефлекторно закашлялась. З рота потекла вода. Перед очима нарешті розвиднілось.

Все ще давлячись водою та кашлем, змогла розрізнити Мора. Він сидів поруч.

— Що ти за покарання мені? — прошепотів ледь чутно. — Як не мене вбити намагаєшся, то сама померти пробуєш.

Я не могла витиснути ані слова, намагаючись остаточно позбутися огидної солоної рідини, яка здається, вже проникла в усі органи.

Коли я врешті трохи заспокоїлася, Мор спитав:

— Ти що, плавати не вмієш?

— Ні! — огризнулась, не дивлячись на нього. — Я ж носферату, а не бісова русалка!

Мор зацікавлено озирнувся на воду:

— Гадаєш, вони існують?

— Не знаю! Але щоб вони тебе покусали, чаклун недороблений!

І я знову закашлялась, хоч відчуття було таке, що від легень нічого не лишилось.

— Ну все тихо-тихо, — Мор узяв мене за плечі, притис до себе. Я відчула його теплу магію, і поступово стало легше, а за кілька хвилин навіть одяг висох.