Бонус 1.1. Проблема чайників і гостей

— Та щоб тебе, Мор!

Я вимкнула плиту, схопила з неї постраждалий чайник, невдоволено констатувала його смерть: боки обсмалені до чорноти, метал погнувся, свисток злетів, а гіркий сморід розлився на всю кухню та просочувався назовні. Кинулась відчиняти вікна.

Нещодавно виявилось, що у нахабного чаклуна якась парадоксальна ненависть до чайників. Вже третій доведеться відносити на смітник у такому понівеченому стані. Мор наче спеціально чекав поки я поставлю нещастний предмет на плиту та вирішував, що саме час відволікти мене.

Його присутність наповнювала приміщення пряним теплом, що лоскотало шкіру наче шовк. Губи знаходили мою шию, руки сповзали вниз по стегнах, і світ розчинявся у хвилях задоволення, що накочувалися одна за одною, поки я не забувала навіть власне ім’я. Потім я вже не чула нічого, окрім спареного серцебиття, його важкого подиху та оксамитового голосу, не відчувала нічого, окрім його рук, сильного тіла та сліпого бажання. 

І сьогодні я знову забула про все на світі, поки на плиті шипів і корчився черговий чайник. Тепер доведеться купувати четвертий, та, чесно кажучи, навіть злість моя виглядала несерйозно, бо гніватись на Мора було неможливо.

— Кликала? — він зʼявився на порозі кухні з грайливою посмішкою, скуйовдженим волоссям і рушником на стегнах. Оглянувши його тіло зі старими ледь помітними слідами рубців, я показала чайник. Мор насупився, підійшов ближче, оглядаючи постраждалого, потім скосив на мене очі:

— Він загинув смертю хоробрих.

Поборовши бажання стукнути його цим чайником, повільно відклала жертву пристрасті та розвернулась до порожніх чашок:

— А я хотіла кави!

Минулого разу Мор у відповідь на таку фразу повідомив, що у моєму віці каву взагалі пити шкідливо. І від чайника, що полетів в нього, мага врятувало лиш вміння телепортувась, тому зараз він обрав іншу тактику.

— Твоє бажання для мене закон, — сказав, підступаючи ближче. Я відчула спиною його тепло, дотик пальців, що лягли на мої плечі. 

На поличках раптом ожили предмети. На стільницю заскочили баночки з кавою та цукром. Жорна кавомолки закрутилися самі собою, наповнюючи кухню гірким ароматом, мелена кава посипалась у чашки, слідом сама собою виникла вода, і напій почав булькотіти та кипіти просто в кераміці, підіймаючись густою пахучою піною знову і знову, поки не набрав потрібної міцності. Потім гуща осіла на дно, зайва вода зникла, і дві ідеальні чашки кави вже парували переді мною, а я мимоволі усміхнулась, відчуваючи, як його руки ковзають з моїх плечей на талію.​​​​​​​​​​​​​​​​ Скроні торкнулась коротка щетина, але я одразу ж схопила свою чашку та відсторонилася. Чаклун не утримував.

Можливо, це взагалі був його спосіб натякнути, що йому не подобається моя кава?

— Ти б одягнувся, — сказала, роблячи перший ковток. Він здивовано оглянув себе:

— А так я тобі не подобаюсь?

Після другого ковтка, я відставила чашку: 

— Мені подобаєшся, — проходячи повз, лишила його вустах короткий поцілунок. — Але у нас гості.

Скрип велосипеда вже можна було розрізнити навіть людським слухом. А мій арендований будиночок мав таке планування, що від вхідних дверей можна побачити усе, крім санвузла.

Проходячи повз дзеркало, мимоволі жахнулася та спробувала причесати неслухняні локони без гребінця, потім спохопилась, що на мені також крім спідньої білизни нічого немає, і смикнула з вішака пальто. Кроки спинились біля дверей, пролунав стук. Я озирнулась на чаклуна, який так і стояв на порозі кухні, стежачи за моїми метаннями. Прожестикулювала йому бровами, і він, закотивши очі, просто став невидимим.

Не маг, а позер якийсь!

Я відкрила двері, привітно усміхнулась листоноші:

— Добрий ранок, юначе.

Він спробував пригладити буйні кучері. Ластовиння щедро вкривало його кирпатий ніс та щоки.

— Вітаю, пані Шеро, для вас газета та ось… — він зніяковів, відвів очі, простягаючи зі щоденним виданням незапечатаний конверт. Я відчула як прискорилось його серцебиття, зацікавлено прийняла принесене. Але спитати не встигла, хлопець принюхався, стривожено зазирнув мені за плече: — У вас все добре, пані? Горілим пахне.

— Та то… — я озирнулась, намагаючись вигадати сльозливу легенду героїчної смерті чайника, але врешті зітхнула: — Готувати я не дуже вмію, — знизала плечима, глянувши на хлопця. — Спалила сніданок, не звертай уваги.

— То може вам принести щось з крамниці? — зненацька пожвавився листоноша. Він опустив погляд вниз, на мої оголені ноги, злякано скинув голову та вимовив скоромовкою: — Тут є хороша пекарня, кожен ранок в них свіжі круасани та булочки за маком. Якщо хочете я…

— Ні, дякую, — я розгублено хитнула головою. — Не потрібно. Я скоро піду в місто за покупками.

Хлопець замовк, звів брови до перенісся, ніби боровся сам із собою. Потім рішуче вимовив:

— Хочете я почекаю на вас тут та підемо разом? — побачивши як від здивування піднялись мої брови, він змахнув руками: — Не подумайте нічого поганого! Просто я колись бачив, що ви одна ходите по крамницях, а я міг би допомогти донести покупки.

У мене відібрало дар мови від такого щирого занепокоєння. Листоноші не варто було знати, що я могла б і його на плече закинути та понести, якщо викине необхідність.

Оговтавшись, стримано і твердо відмовила:

— Дякую, але допомога мені не потрібна.

— Але… — він спробував заперечити, та я змусила його закрити рот одним поглядом:

— Мені подобається самотність, і я не потребую компанії. Бувай, юначе!

І я закрила двері перед його носом. Завмерла, прислухаючись, відчула як він зітхнув, розвернувся та потопав до велосипеда. Далі пролунав знайомий скрип.

Обернувшись, здригнулась від несподіванки. Мор стояв переді мною, і за секунду конверт вилетів з моїх рук, з нього показався лист та опинився в пальцях чаклуна.

— Гей, це моє! — спробувала відібрати в нього папір, але чаклун спритно ухилився, вчитуючись у написане. І раптом усміхнувся, процитувавши: