Епілог

На півдні весна завжди приходить раптово, наче відмикається замок, що стримував тепло. Цього року вона видалася особливо ранньою: сонце почало пригрівати ще в середині лютого, злизуючи залишки брудного снігу з бруківки та відкриваючи очам молоду, ледь пробиту траву. Повітря наповнилося солодкуватим запахом вологої землі та перших квітів, які сміливо розпускалися на сонячних схилах, ігноруючи нічну прохолоду.

Проте за цим природним оновленням ховався тривожний присмак нещодавніх потрясінь. Після буремних подій зими Конклав занурився у стан тривалої перебудови. Порожні крісла в залі засідань стали мовчазним нагадуванням про те, як дорого обійшлася зрада. Організація втратила трьох Великих Магістрів, чия причетність до змови стала очевидною, та самого Верховного. Офіційні звіти сухо констатували раптову смерть очільника, так і не підтвердивши чутки про вбивство. Можливо, слідство зайшло в глухий кут, а можливо, правду просто вирішили сховати за високими стінами, аби не сіяти ще більший хаос.

Поки маги наводили лад у власних лавах, королі сусідніх держав вирішили не втрачати нагоди. Вони висунули жорсткі вимоги, прагнучи отримати не лише офіційні вибачення за дії конкретних представників Конклаву, а й солідні грошові компенсації. Газетні заголовки щодня майоріли новинами про нескінченні торги за вигідні магічні контракти. Причиною такого тиску стали наслідки експериментів Родена: його «неправильні» носферату встигли залишити кривавий слід чи не на всьому континенті.

Серед іншого історія Елеонори Дюмонт виглядала рідкісним променем справедливості. Король особисто нагородив юну герцогиню за виняткову хоробрість та офіційно підтвердив її право на титул та родинні землі. Хоча до її маєтку й відрядили королівського радника, його роль обмежили допомогою в управлінні до повноліття дівчини або її заміжжя. Янтарні копальні, головний скарб роду Дюмонт, залишилися під її повним контролем, забезпечуючи надійний фундамент для майбутнього.

Відплата наздогнала й тих, хто стояв за загибеллю батьків Елеонори. Її дядька визнали винним в організації вбивства. Його мали затримати в порту, куди він прямував, намагаючись втекти, але назад привезли тільки бліде тіло. Смерть чоловіка виявилася іронічною та жахливою водночас. Важкі мішки з золотом, які він так відчайдушно намагався вивезти з континенту, потягнули його на дно, коли той випадково впав у воду біля самого причалу. Поки рятівники дістали тіло з крижаної води, було вже запізно, тому вирок суду став лише формальністю, винесеною посмертно.

Родена знайшли вбитим у будиночку, який він щороку відвідував, відновлюючись після важких завдань. Слідчі дійшли висновку, що це була робота професійного найманця, який не залишив по собі жодного сліду. 

Світ навколо мене невпинно змінювався, і я спостерігала за цим збоку, наче за виставою механічного театру, де фігурки рухаються за заданим алгоритмом.

Весна на півдні щодня додавала нових барв у пейзаж, а свіжі газети, що пахли друкарською фарбою, приносили звістки з минулого життя. Я розгортала їх на невеликій кухні свого нового прихистку, вчитуючись у рядки про новини Конклаву та посмертні вироки. Гріла руки гарячими боками керамічної кружки, вдихала запах кави, проводжаючи історію, частиною якої мені довелося стати. Але її сторінки не збережуть мого імені. На шпальтах газет мають майоріти імена героїв, а не монстрів.

Тепер я була лиш однією з тисяч мешканок маленького князівства, що причаїлося між горами та морем. 

Це місце славилося своєю впертою незалежністю: колись місцевий князь зумів відкупитися від імперських амбіцій сусідів, побудувавши найпотужнішу систему парових шлюзів на річці, та зробив свою землю ключовим вузлом річкової торгівлі. Саме тут, у містечку на березі стрімкої води, я знайшла те, чого колись так прагнула Ярі — тишу.

Мій будиночок причаївся на самому краї цивілізації, там, де бруківка переходить у лісову стежку. Вранці я слухаю не галас натовпу, а тихий шепіт дерев і ритмічне пихкання парових насосів, що качають воду з річки до міських резервуарів. Орендувати цей куточок у старої пані було вдалим рішенням: вона не ставить зайвих запитань, поки я вчасно сплачую за житло.

Тепер щовечора я вирушаю до місцевого грального дому. Робота круп’є виявилася напрочуд заспокійливою. А ще вона нічна, що додає мені зручності. Мої пальці вправно тасують колоди карт і запускають механічне колесо рулетки. В залі пахне дорогим тютюном, мастилом для парових ламп і азартом. Я дивлюся на обличчя гравців, на їхні сподівання та розчарування, залишаючись для них лише мовчазною частиною інтер’єру.

Це життя — просте, ритмічне, передбачуване — було мрією Ярі. Тепер я проживаю її за нас обох. Після зміни я повертаюся додому пішки, коли сонце вже починає фарбувати річкову воду в рожевий колір. Заварюю каву, дивлюся, як пробиваються перші квіти під моїм вікном, і вперше за довгий час відчуваю спокій.

Та звісно, у житті носферату не може бути абсолютної впевненості. Поки що я можу скористатися моментом, бо в князівстві майже немає чаклунів. Але можливо, коли Конклав залагодить внутрішні питання, у цьому місті зʼявиться маг, і мені знову доведеться тікати, рятуючи лиш власну шкуру.

Іноді я думала про Мора. Особливо такими ранками, як сьогодні. 

Спинившись на тій частині дороги, звідки видно ріку та сонце, що здіймається над водою, я згадала нашу подорож, і ранок, який він зміг перетворити на ніч. А колись казав, що це практично неможливо. Значить, дійсно якось зміг черпати з бурштину життєву енергію.

Опустивши голову, почимчикувала далі. 

Цікаво, чи зняли з Мора усі обвинувачення? Чи дозволять зайняти місце Великого Магістра?

Мені здавалось, що він став би хорошим лідером. 

Можливо, якщо доживу, ще почую про нього.

Задумливо увійшла в будинок, за звичкою першою справою скинула верхній одяг, набрала в чайник води та поставила на вогонь. Мій маленький ритуал.

Та не встигла переодягнутися у домашній одяг, як у двері постукали. Один короткий удар.