57

Роден йшов по снігу, і кожен його крок супроводжував гучний хрускіт під чоботами. Сніг сипав увесь день і скінчився тільки після заходу сонця, та все ще був свіжий, пухкий. 

Навколо панувала тиха безмісячна ніч. Гори здіймалися темними силуетами, а засніжені вершини зливалися з хмарним небом.

Будиночок стояв у западині між скель. Невеликий, дерев’яний, з димарем, з якого не йшов дим.

Роден зупинився за кілька кроків від порога, деякий час стояв, озираючись, потім дістав ключі. Метал звякнув, провернувся, пролунало гучне клацання. Скрипнули петлі, з шурхотом відчинилися двері.

Роден переступив поріг, потрапив з морозного лісу в холод непротопленої хатини. Тут пахло старим деревом, сирістю та сухими травами.

Він закрив двері за собою, зачинив засув. Стояв у темряві, не поспішаючи запалювати світло. Прислухався.

Тиша.

Роден скинув капюшон, стряхнув сніг з плечей. Пройшов до столу біля стіни, дістав сірники. Чиркнув. Полум’я спалахнуло, осівітивши невелику кімнату: стіл, два крісла, полиці з книгами та склянками, камін з холодним попелом.

Він запалив свічку на столі. Світло розлилося тьмяним колом, висвітлюючи його спокійне обличчя.

Я не дозволила йому озирнутися.

Тіні рвонулися з кутків, де я їх тримала напоготові. Вони накрили полум’я свічки, задушили його за мить. Повернулась темрява.

Я вже летіла на нього.

Роден встиг обернутись, відскочити та скинути руку. Спалахнуло пекуче світло. Але я вже знала цей трюк. Впала на підлогу, провалилась у тіні та вискочила за його спиною.

Роден знову відчув мене, стрибнув до столу, накреслив у повітрі знак. Навколо нього спалахнув мерехтливий щит.

Я не зупинилася. Кинулася вперед, провела рукою по повітрю. Тіні обвили щит, стиснули, почали душити світло. Щит тріщав, але тримався. Роден простягнув іншу руку, випустив тонкий, гострий, як лезо, промінь.

Я сахнулась вбік. Промінь розрізав повітря там, де я щойно була, вдарив у підлогу. Дошки обвуглилися, задиміли.

— З байстрючкою тебе було простіше спіймати. — сказав Роден, уважно стежачи на моїми рухами.

Я не відповіла. Кинула тіні на нього знову. Вони атакували з усіх боків, намагаючись прорвати щит.

Роден крутнувся, випустив спалах світла, що розірвав темряву та на мить осяяв усю кімнату. 

От тільки попри його світло, навколо панувала ніч. Роден не мав сил змінити її на день.

І поки він відволікся на тіні, я з усієї сили врізалась в його щит, і він тріснув. Роден не встиг відскочити, коли я налетіла на нього, збила з ніг, а осідлавши, впечатала кулак в обличчя.

Але наступний енергетичний поштовх збив мене та відкинув до стіни. Перекотившись, я підскочила на ноги.

Роден теж піднявся, але повільніше, витираючи кров з розбитої губи та носа. Дивився на мене, важко дихаючи.

— Вони тебе відпустили? — прохрипів він. — Дійсно, чого ще можна чекати від Мора? Хто як не він розуміє вбивцю.

— Так, Родене, ти маєш рацію, — я зникла в тіні, щоб виступити з неї в іншому куті кімнати. Чаклун стрімко обернувся, знову вчепившись у мене поглядом. А я спокійно вела далі. — Але чим ти кращий від мене?

Нове зникнення, а тоді замах пазурами. Та Роден рвучко крутнувся, відбив мою руку. І я знову сховалась в тінях. Він обернувся навколо себе, вишукуючи мене, вигукнув зло:

— Я вбивав тільки монстрів!

— Тільки монстрів? — я опинилась на столі, всілась нахабно, закинула ногу на ногу, відчуваючи його виснаження. Здається, шлях до цього дому дався йому так саме не легко як і мені. Схрестила руки на грудях: — А ті люди, яких ти обертав на носферату? Яких потім довелося вбивати. Знаєш які муки вони відчували? За що ти так з ними?

Він зчепив зуби, схилив голову, дивлячись на мене з-під лоба:

— Вони служили вищій меті. Ти такого точно не зрозумієш.

І він жбурнув у мене палаючий шар.

Та я відскочила у тінь. Магія врізалась у стіл, рознесла його вщент, загорілись папери та речі, що лежали на стільниці. Я вийшла збоку, не нападаючи. Продовжила вивчати його поглядом.

— На відміну від тебе я ніколи нікого не катувала. І не виправдовую себе гарними промовами про вищу мету.

Роден простягнув руки, і з його долонь вирвалась світлова сітка, розлилася по кімнаті, намагаючись мене охопити.

Я стрімко пірнула в тінь біля каміна, вийшла за спиною чаклуна. Темрява обвила його ноги, потягнула вниз. Він впав.

— Ти все одно здохнеш, як і твоя мала! — крикнув він, обертаючись. Одразу ж отримав удар ногою в живіт, і другий в ніс. Заскавулів, як пес, спробував смикнути рукою, але я наступила на неї, придавила підбором до підлоги.

— Лео був правий, — пробурмотіла собі під ніс. — Твоя смерть не поверне мені Ярі. Але дасть впевненість, що ти нікого більше не вбʼєш.

Тінь обвила його шию. Тонка, як нитка, але міцна. Він намагався дотягнутись до неї другою рукою, смикався, пробуючи вирватися, випустив іскри з пальців.

Я стиснула сильніше.

— Прощавай, нічний жаху, — прошепотіла.

Роден хрипів, очі розширилися. Він спробував застосувати магію, але енергії вже не було. Світло згасало, а темрява стискалася.

Його тіло обмʼякло.

Я відпустила тінь.

Деякий час стояла над ним, розмірковуючи, що робити далі, та зрештою просто вийшла геть. Не зачинила двері, дозволивши морозному вітру вимітати запахи та залишки тепла. І попленталась прямо, не розбираючи дороги, продираючись через ліс та недоторканий сніг.

Якщо не знаєш куди хочеш потрапити, підійде будь-який шлях…