56

— Ти памʼятаєш нашу першу зустріч? — спитав він з ностальгічним сумом в голосі. 

Я памʼятала. Настільки чітко, що хотілось роздерти його на місці. Перетворити посмішку на його обличчі у криваве місиво та змусити повзати переді мною на колінах, благаючи про смерть.

Роден почекав, але так і не почув відповіді. Схилив голову набік та показаво сховав руки за спиною, наче демонстрував наскільки я безпомічна перед ним зараз.

— Ти знаєш, що чаклуни можуть бачити скільки приблизно вбивав носферату? — він вимогливо глянув на мене.

І це питання збило мене з пантелику. Згадалось як дивився на мене Мор колись. Як після портового міста, з одного лише погляду він зрозумів, що я не пила кров.

Тобто… він бачив скільки насправді мені довелось…

— Не знала, — Роден тихо посміювався, спостерігаючи за мною. — Не думала, що я бачив, що твоя дівчинка нікого не вбила? Я дивився на неї та не міг повірити, що носферату, яка стільки прожила ніколи не харчувалась від живої людини. Я тоді був вражений. Це ж просто нонсенс! Через неї люди могли дізнатись, що Діти Ночі можуть жити не вбиваючи! Жах! Це могло б похитнути рівновагу в розумах людей…

Щелепи звело судомою від образи та огиди. Я загарчала, але з горла вирвався хриплий звук, скоріше жалюгідний, аніж страшний. Роден глянув на мій рот, виринувши зі спогадів, знов вишкірився та подивився в очі:

— Але ж ти — зовсім інша справа! — він вимовив це радісно, наче побачив старого друга. — За своє довге життя скількох ти вбила? Кілька сотень? І дивись яке несправедливе життя: саме ти вижила!

— Я готова померти! — випалила, давлячись власним безсиллям та ненавистю. — Аби тільки помститися за неї!

— За дівчинку… — він все ще усміхався. І я крикнула йому в обличчя:

— Ярі! Її звали Ярі!

Сонце окреслило верхівки дерев, лягло золотистим сяйвом на сніг та швидко поповзло до галявини.

— Так, — він дивився на мене байдуже. — Я чув як ти її звеш. Чув, як вона кликала тебе. Вона кричала «Шера», а ще «мама».

Я закричала. Смикнулась з усіх сил в його напрямку, жадаючи вирвати його борлак зубами. Заскреготіло дерево та метал.

— Роден, що ти в біса робиш? — окрик Кревіна. І замах рукою Родена.

Моє тіло вирівнялось, прилипло до стовпа та закрижаніло.

— Вибачте, пане, вона біснується перед смертю, — він підійшов ближче до мене, спитав пошепки, майже здивовано: — То що, плачеш?

Я не стала відповідати. Подивилась в небо. Воно повільно, але невблаганно наливалось блакиттю. Закрила очі.

Роден казав щось іще та я не слухала. Я повернулась на кілька років назад. Туди, де я була не сама, а поруч йшла дівчинка з блакитними, як ясне небо, очима. Тоді наше життя було постійним полюванням за роботою та бурштином, без вбивств, крадіжок та обману, і ми були щасливі.

Перший дотик сонячного проміння відчула на лобі.

Тепло. Ніжне, майже приємне. Наче хтось поклав долоню на моє обличчя.

Потім легке печіння. Ледь помітне, як від довгого перебування на сонці влітку.

Я розплющила очі. Край сонця показався з-за обрію: яскраво-червоний, палаючий. Промені розлилися по небу, підсвітили хмари золотом та рожевим.

Печіння посилилося. Шкіра на чолі почала пульсувати, наче під неї просочувався жар.

Я стиснула зуби. Спробувала відвернутися, але голова не слухалася, кайдани тримали надто міцно.

Сонце повзло вище. Промінь ковзнув далі, торкнувся щоки.

Гострий пекучий біль спалахнув миттєво, наче хтось притиснув до обличчя розпечений метал. Я затамувала подих, намагаючись не кричати.

Шкіра горіла. Я відчувала, як вона тріскається, лущиться, як з неї йде дим тонкими струмочками, з різким запахом паленої плоті.

Промінь сповз ще нижче, на шию, на плечі.

Біль накрив хвилею. Я закричала — коротко, зірвано. Не змогла втриматися.

Маги відступили. Хтось з них заговорив, але я не розібрала слів. У вухах дзвеніло.

Сонце невблаганно піднімалося. Яскраве світло розливалося по галявині. Воно торкалося моїх рук, грудей, живота.

Шкіра спалахувала там, де падало світло. Я бачила, як вона чорніє, тріскається, відшаровується. Густа темна кров проступала крізь тріщин.

Кайдани врізалися в зап’ястя, бо я смикалася, намагаючись вирватися, сховатися, втекти.

Сонце світило безжально. Воно заливало мене повністю, не залишаючи жодної тіні, жодного куточка, де можна було б переховатися.

Біль став суцільним. Він пожирав мене, спалював зсередини та ззовні. Я відчувала, як тіло висихає, як шкіра обвуглюється, як м’язи корчаться під спаленою поверхнею.

Я кричала. Не могла зупинитися. Горло роздирало, але біль був сильніший за все.

Темрява відступила. Вона не могла мені допомогти, сонце вигнало її, розчавило, знищило.

Я лишилась одна. Із сонцем, яке вбивало мене повільно, методично, безжально.

Маги спостерігали. Мовчки. Роден стояв ближче за інших, склавши руки на грудях. 

Сонце піднялося вище. Світло стало яскравішим. А біль — нестерпним.​​​​​​​​​​​​​​​​

В ту мить, коли я зрозуміла, що це кінець, сонце раптом згасло.

Мої очі майже нічого не бачили. 

Напівсліпа, оглухла від власних криків, виснажена та готова благати про смерть, я зненацька обвисла на ланцюгах. Біль відпустив мене. Точніше, лишився тупим та ниючим, прибравши гострі списи, якими знову і знову пронизував органи. Я змогла дихати та схопила ротом повітря. Скинула голову, не розуміючи що сталося. Це порятунок чи лиш відстрочка моєї муки? Може сонце зайшло за хмару?

Але раптом перед очима постав місяць. Чорне небо всіяне зорями…

Спершу я подумала, що померла нарешті та перенеслась у світ де ніколи не сходить сонце і де зможу зустріти Ярі…

Аж раптом вух торкнулись голос магів: навколо здіймалась паніка. Чаклуни метушились, питали один в одного що відбувається.

Голоси здійнялись, злились в один, перекрикуючи одне одного:

— Що це?

— Неможливо!

— Заспокойтесь!

— Хто це зробив?

Я кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд. Місяць сяяв над головою, зірки всипали небо, наче хтось перемотав час на кілька годин вперед. Або назад.