53

Небо потроху світлішало, а я сиділа в кімнаті чаклуна, на підлозі, притулившись спиною до ліжка. Крутила в руці соснову голочку, слухала рівне дихання Мора. Вперше він не прокидався від кожного шелесту. 

— Шера? — він підвівся на ліктях, зіщулився, придивляючись до мене.

— А ти на кого чекав? — буркнула, не обертаючись. Кинула погляд за вікно, де знову оживало місто. Мої ж сили поступово танули.

— На вродливу молоду блондинку, яка зробить мені масаж та чай, — зовсім не знітився нахабний чаклун, спустив ноги на підлогу та потягнувся. Я саркастично зиркнула на нього знизу вгору:

— На превеликий жаль, тут тільки стара руда носферату, що може видати тобі тумаків. Мені приступати?

— Не варто, — не оцінив пропозицію Мор та піднявся на ноги. Зробив кілька обережних кроків, ніби сумнівався у своєму вмінні ходити прямо.

— А ти чого тут стирчиш? — він обернувся до мене.

— Думала чи не загризти тебе, — знизала плечима. Сама не знала чому прийшла сюди. Чи то не хотіла лишатись одна в кімнаті, чи боялась, що йому може знадобиться ще енергія…

— Я взагалі злякався, що ти вирішиш перетворити мене на носферату, — сказав він, і глумливо посміхнувся. Не оцінивши жарт, я поморщилась:

— Тебе? — глянула на нього майже з огидою. — З тебе вийшов би точно якийсь монстр, — потім задумалась. — Я взагалі ніколи не чула, щоб існували такі навіжені носферату, які проводили б ритуал з чаклуном.

— Не думаю, що якийсь чаклун на таке погодиться.

Розмову перервав стук в двері. Мор озирнувся, прислухався. Я плавно звелась на ноги, стала поруч із ним.

— Увійди.

Двері розчахнулись, в кімнату зробив крок Деміан. Наштовхнувся поглядом на мене та розгублено завмер. На обличчі зʼявився приголомшений вираз, очі ментулись від мого обличчя до Мора.

Перериваючи потік бурхливої юнацької фантазії, чаклун доброзичливо спитав:

— Як ти почуваєшся, Деміане?

Юнак здригнувся, виструнчився:

— Дякую, пане Моріель. Зараз набагато краще. Мені ще слід відновитися, але тепер ніякої загрози життю. Якби не ви… — він обернувся до мене, хотів щось сказати, але не наважився.

Зараз чистий і виголений, у свіжому вбранні, він мав ще молодший вигляд. Можливо, він тільки недавно став повнолітнім.

— Я б помер якби не ви, — сказав він, опанувавши себе. Дивився у підлогу: — Це було жахливо. Я памʼятаю кожну мить: той несамовитий голод, біль та страх. Я зобовʼязаний вам життям, пане Моріель. — І зненацька підняв очі на мене: — І вам, пані Шерісса.

Я здивовано завмерла, оглянула молодого чаклуна, і обернулась до Мора. Той зловив мій погляд.

— Батько просив вас прийти до його кабінету, — знову заговорив Деміан, очевидно згадавши навіщо взагалі прийшов. — Точніше зараз це ніби кабінет графа, поки він у місті. Десь за годину. Я вас туди проведу. Ось, — він махнув рукою в бік коридору, і звідти в кімнату влетіли дві таці з їжею. — Я мав принести у ваші кімнати, але якщо ви тут… — він знову замʼявся. — Разом, то я…

— Дякую, лишай, — погодився Мор, прикриваючи посмішку долонею. Мені здалось, що непорозуміння його веселить. Хитро глянувши на мене, він спитав у Деміана: — А душові у вас великі?

— Що? — юнак спантеличено підняв голову. Мор намагався утримати серйозний вираз обличчя:

— Думаю чи помістимось туди вдвох.

В очах Деміана промайнув цілий калейдоскоп емоцій та майже построково відобразились усі думки. До того ж хлопець ніяк не міг розібратись чи вони йому подобаються чи лякають. 

Не витримав Мор. Пирснувши зі сміху, він врешті вичавив з себе:

— Дякую. Ми знайдемо кабінет самостійно.

— Добре, — він швидко кивнув і вискочив геть. Грюкнули двері.

Я похитала головою, зігнала з обличчя посмішку та придивилась до їжі.

— А твій друг не дорікатиме, що ти вчиш його сина поганому?

Мор широко усміхнувся, підійшов до столу. Питання про Семюеля проігнорував, обмежившись тільки піднятою бровою. Влаштувався на стільці, витягнувши ноги та замріяно вимовив:

— А я вже давно не прокидався в одній кімнаті з гарною жінкою.

Опустившись на другий стілець, я обдарувала його поблажливим поглядом:

— Не лести собі. Ти нагадував мертвого, а мене трупи не спокушають.

— Тобто ти оживила мене з якоюсь конкретною метою? — підловив мене Мор та хитро примружився. Я узяла виделку та визнала за ним перемогу в цьому раунді.

— Слухай, — розправившись з їжею, я теж мала визнати, що ранок видався непоганим. За вікном вже зовсім розвиднілось. — а ти міг би навчитись діставати енергію з бурштину? Це могло б зробити тебе набагато сильнішим. — задумвливо подивилась на його передпліччя. Через підтягнутий рукав, було видно тавро: розірвана ланка. — Можливо, навіть скинув би цю печатку.

Мор теж опустив голову, вивчив свою прикрасу набагато спокійнішим поглядом.

— Я б не став цього робити, — сказав твердо. — Надто багато влади це дасть в руки чаклунів. Краще лишити бурштину ті властивості, які є зараз.

Деякий час я міркувала над його словами. Мор піднявся з місця, розімʼяв плечі.

— Підемо здаватись твоєму другові? — останнє слово я виділила саркастичною інтонацією.

Мор завмер. Задумливо підібгав губи, а тоді обернувся до мене. Глянув, наче вибачаючись:

— Насправді, Семюель хороша людина.

— Я помітила, — фиркнула глузливо. Мор повернувся на місце навпроти мене:

— Правда. Можеш не вірити, але поки не пішов на постійну службу у Вільморк, він був одним з кращих магів у Конклаві. Хоча б дійсно переймався долею чаклунів та нашої спільноти.

— А чого ж тоді втік? — вперши лікоть в стільницю, підперла кулаком підборіддя та уважно подивилась на Мора: — Як опинився тут?

— Через сина, — Мор відвів очі, відкинувся на спинку та подивився в стіну. Але скоріш за все думками перебував десь дуже далеко: — Колись він зробив те, що чаклунам офіційно заборонено: закохався. У циркачку. Неймовірної краси дівчина, жвава, весела, добра. Напевно, через неї Семюель остаточно переконався, що настав час для змін у Конклаві. Наші правила устаріли, ми вже майже такий саме рудимент, як Орден, до якого належить Лео. І маємо або змінитись, або вимерти, бо те що працювало сто років тому, зараз втратило сенс.