52

Від тіла Ярі не лишись нічого, крім слідів на снігу.

Зимова ніч видалась місячною. Срібне сяйво окреслило дерева, відблискувало від снігу, підсвітило сліди.

Лиси, зграя вовків, ведмідь. Їх прималнив запах крові, що розбився диким лісом. Але мою увагу привернули обриси чобіт. 

Він повертався сюди. Але не зміг розрізнити мої сліди.

Можливо, ніколи не був слідопитом. Не зрозумів, що я не просто спломеніла, а все ж вирвалась. Повзла, більше схожа на звіра, аніж на людину. Гнана світанком та ірраціональним бажанням жити. Прагненням, що відоме навіть монстру.

Шкода, що він не повернувся вночі. Я б його зустріла. Як же сильно я хотіла його вбити!

І тоді я віднайшла мету. Я знайду його, і змушу відплатити за все, що він скоїв. А якщо виживу, то вбиватиму усіх чаклунів, що трапляться мені на шляху.

— Мор! — я кинулась до чаклуна, схилились над його тілом. Не дихав. Тепло ще жевріло у грудях, але життя повільно згасало в ньому, як вогник на догорілій свічці. — Зроби щось!

Семюель впав на коліна, поклав долоні на груди Мора. Проблиск енергії змусив тіло чаклуна здригнутись. Серце судомно скоротилось двічі, але відмовилось працювати самостійно. Семюель насупився, натиснув сильніше. Серце знову відгукнулось. Набатом вдарило мені у вуха, і знову завмерло.

— Не можу. Це мітка, вона витягує з нього усе.

Мій погляд метнувся вбік, потім повернувся до блідого, неживого обличчя та скляного погляду. 

Ну от, переді мною помирає чаклун. Чому я не відчуваю радість?

— У тебе є бурштин? — вимогливо глянула на Семюеля. Він розгублено дивився на мене:

— Не допоможе. Він не зможе відновитися, бо не перетворить енергію бурштину на життєву.

— Я можу це! — вигукнула йому в обличчя. — Тобі нагадати, що носферату вміють не тільки витягувати її, але й ділитись! Дай бурштин!

Його обличчя витягнулось від здивування, наче він дійсно про це забув. Більше чаклун не сперечався. Підняв руку, зробив жест кистю, наче щось схопив, і протягнув мені великий камінь неправильної форми. У напівпрозорій тверді медового кольору застигла соснова голка.

Я схопила бурштин, застисла в руці, витягуючи з нього більше, ніж мені треба було. Подовженими кігтями зробила надріз на шкірі та піднесла руку до губ Мора. Довелось розтиснути їх, влити кілька крапель.

Але нічого не сталось.

— Він не реагує, — озвучив Семюель те, що я й сама бачила. В нього не було рефлексу, притаманного носферату. Він не намагався тягнути енергію, не вмів. Він лишався людиною.

Майже мертвою людиною.

— Шера, він…

— Закрий рот! — рявкнула, схопила голову Мора руками, обернувши до себе та припала до його губ своїми. Ледь не відкусила собі язик, проткнувши його іклами. Рот наповнився кровʼю, вона разом з енергією полилась до Мора.

Я відчувала як більшість сили просочується повз, як вода крізь пальці. Зникає у просторі, розвіюється. Але продовжувала.

Камінь, затиснутий мій його шкірою та моєю долонею випаровувався. Він зменшувався, танув, поки не залишив у моїх пальцях самотню соснову голку.

Я майже зневірилась, коли раптом відчула, що він… ледь відчутно відповідає мені?

Ошелешено відсахнулась. Зустрілась поглядом з таким же спантеличеним поглядом темних очей.

А наступної миті Мор закашлявся. Ривком сів, скривився:

— Це що за… — він провів рукою по губах, подивився на кривавий слід: — Це що, кров? Тьху! Гидота!

Відвернувся, відпльовуючись.

Я ображено вирячилась на нього:

— О, будь ласка, Море! Не варто так сильно дякувати мені за врятоване життя, а то я зашаріюсь.

Він повернув до мене незадоволену пику і видав:

— Впевнений, що я не помирав.

Я лиш саркастично вигнула брову. Мор обернувся до Семюеля, шукаючи підтримки, але той скорботно хитнув головою. Мор невдоволено скривився і глянув на Деміана:

— Вийшло?

Я зрозуміла, що подяки не дочекаюсь, підвелась та відійшла до стіни.

— Так, все вийшло, — сказав Семюель. — І я дещо зрозумів. Змовники не збирались робити собі армію. Вони хочуть створити тих, хто зможе черпати з бурштину живу енергію, як носферату.

Мор задумливо глянув на мене, а я насторожено примружилась:

— Але щось пішло не так?

Чаклун спробував підвестись, але його повело вбік, і він лишився сидіти.

— У цьому є сенс, — звернувся до мене: — Памʼятаєш, ти сама казала, що усі неправильні носферату різні. Значить Роден все ще експерементує, постійно щось змінює. Шукає ідеальний варіант.

— Можливо, випробовує у різних середовищах різні варіації ритуалу, — Семюель відійшов від Мора, спинився між ним та Деміаном. А я все ще не могла осягнути задум:

— Але яким буде правильний варіант? До якого моменту вони так експерементуватимуть?

Моріель обхопив рукавами голову, зморщився як від головного болю, голос прозвучав приглушено:

— Якби така ідея прийшла мені в голову, я спробував би одне з двох: або виділити у носферату цю здібність та наділити нею чаклунів, або ж виростити собі слухняних ручних донорів. Адже якщо ми зможемо черпати з янтаря живу енергію, це дозволить майже необмежено збільшувати власну силу та продовжувати життя.

— Оце вже дійсно звучить як план чаклунів, — пирхнула я, але на мене не звернули уваги.

— Така сила дасть надто великі переваги Конклаву, — Мор мружився, але вперто дивився на Семюеля. Той звів брови до перенісся, кивнув:

— Не просто Конклаву, а Кревіну та тим, хто його підтримує. Якщо твої підозри підтвердяться, то він збирається стати Верховним і підпорядкувати усіх собі.

— Вбʼємо його? — азартно запропонувала я, але мене знову проігнорували.

— У цю теорію чудово вписується бурштин, — помітив Семюель. — Якщо вони зможуть витягувати з нього енергію, то потрібно буде дуже багато. А значить, треба отримати контроль над найбільшими копальнями.

— Гадаю, — Мор все ж підвівся на ноги. — Якщо копнемо трохи глибше у звʼязки місцевих аристократів, то знайдемо того, хто міг би отримати копальні якби уся сімʼя Дюмонт померла. І він точно буде повʼязаний з…