51

Чаклун з готовністю кивнув та першим пройшов до дверей.

— Моя кімната підійде? Чи треба щось інше?

— Гадаю, повинно спрацювати і там, — сказав Мор. А коли я підхопилася слідом, кинув, не обертаючись: — У твоїй присутності немає необхідності.

Та я вперто вийшла за ним в коридор:

— Мені цікаво подивитись. Не станеш же ти виганяти мене силою?

Він промовчав, і я просто пішла слідом.

Здається, Семюель не звернув уваги на те яким невпевненим став крок Мора. А може збирався ігнорувати, що у його так званого «друга» надто обмежений запас енергії і її використання може обійтись дуже дорого. Варто за ним наглянути.

У кімнаті знову панувала абсолютна тиша. Спалахнули електричні лампи, носферату спершу злякано сахнувся, але одразу ж кинувся в атаку, клацаючи ікластою пащею та сам себе ранячи кайданками.

Семюель відвернувся, пройшов до ліжка та сів на край. Спитав, дивлячись у килим:

— Чим тобі допомогти, Моріелю?

Кілька хвилин Мор мовчав. Він повільно наблизився до Деміана, рівно настільки, щоб тому не вистачало кількох сантиметрів, щоб його поранити, ступив праворуч, уважно придивився, вишукуючи щось, відоме тільки йому.

— Зможеш зараз наситити його настільки, наскільки вистачить сил?

— Він не приймає усю енергію, — скорботно вимовив Семюель. — Він наче діряве відро. Більша частина проливається повз.

— Скільки можеш, — з натиском повторив Мор. — Треба, щоб він отримав хоч якусь частину сили. Чим сильніше він буде, тим більша вірогідність успіху.

— Я можу це зробити, — промовила, придивляючись до темних вен, які напружено пульсували під блідою шкірою носферату. Але Мор відповів категорично:

— Не можна! Я гадки не маю як твоя кров вплине на нього. Можливо, вона завершить ритуал, перетворивши Деміана на Дитя Ночі остаточно. А може зовсім зведе його з розуму та вбʼє.

Довелось насуплено мовчати. Семюель кивнув, склав руки в одному з незрозумілих мені чаклунських жестів:

— Добре. Я віддам йому скільки зможу, але скільки він візьме не знаю.

— Кращого варіанту нема. Починай.

Семюель зробив глибокий вдих, затамував подих, не відкриваючи очей.

В ту ж мить носферату стрепенувся, завмер, підняв голову, наче бачив щось на стелі, принюхався. Він відкривав та закривав рот, ніби намагався напитися з водоспаду, і на якийсь час забув про нас. Врешті Семюель опустив руки, похилив голову:

— Більше не можу йому дати. Майже все проливається повз.

— Сподіваюсь, вистачить, — пробурмотів Мор.

Носферату оговтався, замотав головою. Роззявив рот, вирячив очі. Здається, він закричав, але заклинання загасило звук, лишивши тільки мовчазні метання. Він з новою силою кинувся вперед, і стало видно, що сил дійсно додалося, хоч і не стільки щоб зламати ланцюги.

Мор скинув руки. Я відірвала погляд від носферату, та зненацька усвідомила, що зараз відбудеться.

Вмить кинулась вперед. Мор ошелешено глянув на свою руку, яку я перехопила, утримуючи:

— Шера, ти чого?

— Це ти «чого»! Ти ж казав, що не можеш впливати на людей! Тобі мітка забороняє. А зараз тобі треба змінити людину. Це ж тебе вбʼє!

Мор глянув на мене та посміхнувся куточком губ. Наче сам це чудово розумів з самого початку.

— Я обіцяю, що спробую не вмерти. Мені теж ще хочеться жити.

— То не роби цього! — я вперто утримувала його руку: — Давай дамо йому моєї крові, подивимось що станеться. А потім подумаємо як…

— Шеро, — він мʼяко накрив своєю долонею мою, з неочікуваною силою відчепив мої пальці від себе, продовжуючи дивитись в очі: — Я не знаю скільки у нас часу. Не впевнений що саме хочуть зробити змовники у Конклаві. Але я не хочу дозволити їм довести справу до кінця. Я вигнанець і ніхто до мене не дослухається. Але якщо я зможу повернути Деміану людську подобу, у Семюеля зʼявляться докази та перевірений спосіб повертати неправильних носферату до нормального життя. З цими знаннями він зможе заручитись підтримкою однодумців та висунути звинувачення Кревіну.

Він відпустив мою руку.

Чіпляючись поглядом за його рішучий вираз обличчя, я зробила невпевнений крок назад:

— А Семюель не може провести цей ритуал?

— В мене не вистачить майстерності, — визнав Семюель. — Моріель багато років практикувався у надточних заклиннях. Створювати їх та руйнувати. У мене ж зовсім інша спеціалізація. Моя магія сильна, як таран, але настільки ж неповоротка. І зараз я тільки можу все спаплюжити.

Щойно я збиралась запропонувати викликати когось з їхніх вищезгаданих однодумців, як Мор раптом весело усміхнувся до мене:

— Обіцяю, Шера, — сказав самовпевнено. — Я намагатимусь вижити усіма силами. І ти отримаєш шанс ще кілька разів нагадати мені про те, як сильно ненавидиш чаклунів.

Різко відвернувшись, я схрестила руки на грудях та пірнула в тіні. Вони викинули мене біля стіни, де я завмерла, спостерігаючи за діями чаклуна з-під лоба. Який же пихатий маг!

Мор підняв руки. Між ними забігали маленькі напівпрозорі блискавки. 

Носферату завмер. Його голова різко повернулася до Мора, погляд божевільних очей вперся в чаклуна. Тіло припинило метатись, клацати щелепами. 

Він просто дивився, абсолютно нерухомо.

Блискавки між пальцями Мора затанцювали швидше, яскравіше. Повітря в кімнаті загусло, наелектризувалось. 

Деміан відкрив рот — широко, не по-людські широко. І закричав. Беззвучно, бо заклинання заглушало звук, але я бачила, як його тіло вигнулося, як він смикнув ланцюгами з такою силою, що метал ледь не вирвав зі стіни цеглу. Кайданки врізалися в зап’ястя, кров — темна, майже чорна — потекла тоненькими цівками.

Мор не відступив, лиш краплі поту виступили на шкірі. Блискавки потовщали, з’єдналися в одну пульсуючу нитку світла, що потяглася від його рук до грудей носферату.

Деміан знову смикнувся. Голова відкинулася назад, тіло затремтіло. Темні вени під шкірою спалахнули синюватим сяйвом, наче всередині щось палало. 

Семюель стиснув кулаки, дивлячись на цю картину. Його обличчя було напруженим, губи стиснуті в тонку лінію.