50

Вмить напружившись, я хижо звузила очі:

— І що ж ти збираєшся робити? — спитала насторожено. Посміхнулась криво: — Для того, щоб виділити мою кров та енергію, твоєму колезі довелось катувати мене та Ярі цілий тиждень. Напевно, з однією мною він тягався б понад два. — саркастично глянула на Семюеля. — Зможете ще два тижні переховувати сина та піддослідну носферату в підвалі?

Семюель розгублено кліпнув, обернувся до Мора. Той дивився на мене спокійно. Не кинувся заперечувати, не спробував атакувати, просто уважно придивився до очей:

— Я не завдам тобі шкоди.

Він сказав це огидно правдиво. Стояв прямо переді мною, сховавши руки, нічим не захищений від прямого удару. Хоча вже відчув на собі, що я можу бути дуже небезпечною.

— А що ж? Лишиш сина свого товариша помирати?

Семюель перелякано підскочив на ноги, коли я повільно посунулась до дверей. Мор не ворухнувся:

— Мені не потрібно тебе катувати, бо це вже зробив інший, — він знизав плечима. — Сенс мені витрачати на це час, якщо ти можеш мені просто усе переказати.

Я спинилась. Придивилась до нього краще, засумнівавшись у його психічному здоровʼї. Семюель вирячився так само. Мор зітхнув:

— Шера, я попрошу тебе згадати усе до найменших деталей. Що саме робив Роден, кожен його експеримент, слова які він казав, що ти відчувала. Я маю знати що саме він робив, щоб зрозуміти як він витягнув енергію. І зможу це повторити.

— Не дуже хочеться повторювати, — пробурмотіла я.

— Будь ласка, Шеро. Я присягаюсь, що пальцем тебе не торкнусь без твоєї згоди. Але якщо тобі хоч трохи шкода Деміана, ти допоможеш повернути його до звичайного життя.

Мор тихо клацнув пальцями, напроти нього з повітря зʼявився стілець. Він повільно повернувся в крісло, вказав мені сісти, але я вагалась:

— Ти дійсно вважаєш, що їх можна розчаклувати?

Він знизав плечима:

— Якби так вважав тільки я, за тобою б не ганялись чаклуни.

Втомлено прикривши очі, я все ж сіла. Покусала губи, витягуючи з памʼяті те, що бажала там поховати назавжди, і глянула на нього:

— Розповідь буде неприємною.

Він кивнув:

— Розумію. Але мені потрібні деталі. Все, що ти зможеш згадати.

Я з силою втягнула повітря, змусила розкритися легені, дати сили голосу, та почала розповідь. З самого початку. З того моменту, коли я кинулась до Ярі, відчувши небезпеку, потрапила в пастку і вперше побачила огидну посмішку Магістра Родена, хоч навіть не знала як його звуть.

Першою не витримала Нора. Вона підскочила з місця та стрімко вискочила в коридор, за нею вибіг Лео. Грюкнули двері, але я не звернула на них уваги.

Послідовно та беземоційно я розказувала Мору про леза ножів, скальпелів та навіть сокири, про розпечені голки, цвяхи та кліщі. Про стіни, що стримували крики, та терпіння, з яким чаклун очікував коли минулі рани загояться, щоб нанести нові, або ж навпаки як призупиняє процеси, слідкуючи за реакцією.

Семюель відвернувся до вікна. В якусь мить я помітила краєм оча, що він теж покосився на двері, але вже ж зітхнув і лишився стояти спиною до нас.

Мор мовчав. Не пробував мене заспокоїти, не удавав жалість чи співчуття, не перебивав і не заспокоював. Просто знаходився поруч, пройшов зі мною те, що не відпускало в кошмарах, що хоч і не лишило рубців на тілі, але закарбувалось у свідомості назавжди. 

Я розповіла усе, не приховуючи нічого, не прикрашаючи, але і не намагаючись применшити жахливості тортур.

І раптом тягар, що я несла на собі два роки став легшим. Наче частину його ваги перейняв на себе Мор.

Договоривши, я опустила голову, прикрила повіки. Деякий час ми німували. Сніг скінчився, за вікнами панувала тиха глибока ніч.

— Ти зрозумів, що він зробив? — врешті спитав Семюель. Мор сидів, відкинувшись на спинку, задумливо дивився під стелю.

— Так, — піднявшись, він обійшов стіл, безцеремонно відкрив спершу один ящик, не знайшов там необхідного і зазирнув в інший. Семюель обережно підступив до нього, зазирнув через плече. Врешті Мор дістав кілька чистих листків і узявся щось на них креслити. Наступні чверть години вони обговорювали якісь символи, формули, сипали невідомими мені термінами. Я сиділа, роздивляючись картину на стіні. Хвилі невідомого моря накочували на скалу, розбивались об камінь — а може врешті розбивали його, просто художник зловив не той момент — а сіре грозове небо розкреслила звивистита блискавка.

— Шера, дозволиш?

Обернувшись, глянула на Мора. Він спинився поруч зі мною, тримав руки на виду, дотримуючись обіцянки не торкатись мене без згоди. Я вивчила його поглядом і махнула рукою:

— Що треба робити? Роздягатися? Вскрити вени? Дозволи тобі розпатрати себе?

Він серйозно подивився на мене:

— Просто не рухайся.

Покосилась на нього недовірливо, але погодилась.

Мор дійсно не торкнувся мене. Я відчувала коливання повітря. Його пальці танцювали в міліметрі від моєї шкіри. Прикрила очі, зосередилась, відстежуючи як він обходить мене, обмацує повітря навколо. Це зайняло кілька хвилин перш ніж він спинився переді мною. Відкривши очі, подивилась на нього.

— Мені треба забрати частину твоєї енергії, — зізнався він.

— І як це?

— Кров, — він кивнув на мою руку, потім додав: — І це може бути боляче.

В мене вирвався тихий сміх:

— Я звикла отримувати від чаклунів тільки біль.

В його очах майнув сум:

— Хотів би це виправити, але зараз я мушу.

Без слів простягнула йому руку. Він провів поглядом від кінчиків пальців до плеча. Потім назад, спинився на передпліччі:

— Можеш зробити надріз сама, а я… 

Випустивши кігті, вдарила себе по руці, ледь не відрізавши кисть зовсім. Семюель сханувся, а Мор стежив за цим напівбадуже, ніби очікував подібного.

— Дозволиш? — він вказав на рану, з якої на підлогу щедро текла кров. Я лиш відвернулась:

— Роби, що треба.

Я думала про Ярі.

Попри те, що в ту мить, коли вона відмовилась пити кров, я ледь не зійшла з розуму, вона була моєю. Створеною мною. Живою через мене. Іншою через мене.