48

Магія відпустила мене так само різко, як і схопила. Повільно опустивши руку, я відступила та втягнула пазурі.

— Син? — спитала збентежено. — Мені здавалось чаклунам не можна заводити сімʼї.

— Офіційно, так, — підтвердив чаклун, не зводячи погляду з носферату. — Це заборонено кодексом Конклаву. Але якщо від випадкового звʼязку чаклунка народжує обдаровану дитину, вона може її залишити, так само і чоловік, якщо дізнався про народження обдарованого спадкоємця, може узяти його на виховання.

За спиною рипнули двері. Я стрімко обернулась і побачила на порозі Семюеля. Він глянув на мене, на Мора, застиг, міркуючи, що робити. А з-за його спини в кімнату зазирнула Нора. Втупилась очима в прикутого носферату і зойкнула. Цим вивела усіх зі ступору.

Я приготувалась до нападу, але нічого зробити не встигла. Мене від Семюеля відгородив Мор:

— То що, старий друже, розкажеш що тут відбувається насправді?

Чаклун підтиснув губи, кілька секунд мовчав, і зрештою кивнув та відійшов від дверей:

— Поговоримо в іншій кімнаті.

Я задумливо вивчила його поглядом.

— А він точно безпечний? — з сумнівом уточнила в Мора. Він глянув на мене, засуджуючи:

— Так.

Довелось зчепити руки в замок, пропалити Семюеля гнівним поглядом та вийти в коридор. Тільки коли ми влаштувались у знайомому кабінеті — Лео та Нора на дивані, я біля стіни, а Мор в кріслі навпроти столу — змогли розпочати розмову.

Герцогиня з особистим лицарем та вродженим шилом в одному місці так і не змогла всидіти на місці. Вони вирішили причепитися з питаннями до місцевого чаклуна (можливо, їм також здалось, що час відкривати детективне агентство), а той раптом зблід та побіг до кімнати. Очевидно, в цю мить відчув, що ми знайшли його сина.

— Ми слухаємо, — Мор закинув ногу на ногу, відкинувся на спинку та підпер підборіддя кулаком. Семюель сів за стіл, провів пальцями по стільниці, наче перевіряв чи не спаплюжив її 

граф і вимовив:

— Не знаю з чого почати.

— З викрадених книг, — підказав Мор. — Адже ти особисто передав їх Конклаву?

— Це правда, — Семюель впер лікті в стільницю, перепелів пальці та поклав на них голову. Дивився він у порожнечу перед собою. Що він там бачив, лишалось тільки здогадуватись. — Вони відпустили мене до Вільморку на постійну роботу для того, щоб я передавав документи, які тут зберігаються. Офіційно король та граф відмовили нам у цьому проханні. Вважають, що усе в місцевому архіві — памʼятки та реліквії, і не дозволяють працювати з ними людям, що не підпорядковуються місцевій владі. Моє завдання було втертися у довіру та час від часу діставати певні книги, передавати Конклаву, а потім повертати назад. Так, щоб ніхто ні про що не здогадався.

Я стояла біля самих дверей, прислухалась до далеких кроків та розмов вартових, до шуму вітру за вікнами та криками нічних птахів. Спершись спиною на стіну, схрестила руки на грудях:

— То чому на цей раз зникнення виявили? Чому книги не повернули назад? — і ледь вимовивши це, зрозуміла, що сама знаю відповідь на таке питання. Але Семюель слухняно відповів:

— Чому їх не повернули — не знаю, мені не відповіли на це питання. Не в тому я зараз становищі, щоб вимагати пояснень. А от чому помітили відсутність, тут справа прозаїчніше: мені необхідно було відвернути увагу від носферату. Від мого сина.

Його обличчя викривилось від болю. Підтиснулись знекровлені вуста, очі стали вологими.

Я відвернулась. Перед внутрішнім поглядом знову лежав сніг, щедро зрощений кровʼю, а над обрієм здіймалось сонце.

— Ви маєте його вбити, — вимовила твердо.

— Ні, — пролунала слабка відповідь, але я була незворушна:

— Він мучиться! — сказала з натиском, закликаючи до тієї частини душі Семюеля, яка любила сина понад усе і не дозволила б йому страждати. — Я не знаю хто його таким зробив, але його життя зараз — суцільний біль. Ви катуєте його, бо не уявляєте, що він відчуває, а от я — так.

Він звів на мене очі. Вперше з тієї миті, коли увійшов в кімнату. Не витримавши його погляду, знов відвернулась до стіни.

— Я не зможу вбити власного сина, — прошепотів він відчайдушно. І від туги, що лунала в кожному звуці, мені стиснуло груди.

— Можливо, нам не доведеться цього робити, — промовив Мор. 

Моє серце пропустило удар, а потім зірвалося на галоп. Звернула на чаклуна здивований погляд, і помітила, що всі в кабінеті з надією дивляться на нього. Нора подалась вперед:

— Ти можеш зробити його знову людиною?

Навіть Лео якось обнадійливо закусив губу, хоч і намагався утримати серйозний вираз обличчя.

Семюель змінився в обличчі, привстав, вперши долоні в стільницю та навис над столом. Раніше я навіть уявити не могла, що гордий сильний чаклун може виглядати так безпорадно:

— Моріелю, — прохрипів він, одразу відкашлявся та продовжив: — Я готовий стати твоїм пожиттєвим боржником. Тільки дозволь йому знову бути людиною, поверни його мені! Ти знаєш як це, втрачати…

Він різко осікся. Чомусь глянув на мене та щільно зімкнув губи.

Мор задумливо провів пальцями по лобу. Ніяк не зреагував емоційно, та рівно відповів:

— Знаю. Але мені треба більше інформації.

— Звісно, — Семюель впав на крісло. Шкіру його обличчя вкрили крапельки поту: — Питай усе, що треба. Я розкажу всю правду.

Мор розімʼяв шию, міркуючи. Ледь не довів до нервового посмикування повік мене та Семюеля, і врешті спитав:

— Розкажи як так сталось з твоїм сином.

Чаклун заговорив поспішно, наче боявся, що Мор передумає:

— Того вечора він звершив навчання, здав мені практику, і пішов зустрітися з друзями. Вони зазвичай заходили в паб, або ж йшли на молодіжні гуляння… ну знаєш, гаряча молода кров, хочеться спілкуватися з одноліткам і дівчатами. Я не забороняв йому, бо ніколи він не використовував чарів, ніколи не напивався. Якби когось образив, я б сам спустив з нього три шкури. Але ж ти памʼятаєш Деміна — він чудовий хлопчина. Добрий та співчутливий, як його матір. І раптом… мене викликають: ноосферату в місті. Загризли кількох жителів. Я тоді ще подумав: що за нісенітниця? Зазвичай Дитя Ночі працюють тихо. Якщо хто і знаходить жертв, то вже за кілька днів у канаві. А тут… посеред міста влаштували криваву баню. Помчав туди і побачив… Деміан і троє його товаришів, — Семюель закрив обличчя рукою. Зробив глибокий вдих, тамуючи емоції: — Їх довелося вбити. Я розумів, що вони вже не люди. Не міг знайти пояснення, що за жахливий носферату перетворив їх разом, але… я б не зміг урятувати всіх. А ще знав, що Валеріан зажадає стратити винних. Не дозволить мені переховувати носферату, хай би ким він не був у минулому. Тому я сховав Деміана, а графу вказав на зниклі документи. Хай думає, що основною ціллю були саме вони. А я поки..