47

Тепер я дивилась на полички зі ще більшою цікавістю.

— Але чому він лишився? — спитала повільно. — І дозволив тобі сюди зайти? Невже не розраховував, що ти здогадаєшся?

Мор примружився, ще раз провів долонею над книгами і відступив:

— Не знаю. Але зараз варто діяти швидко, — озирнувся, махнув рукою вбік, наче відганяв невидимих комарів. Можливо, перевіряв чи не стежать за нами? І наважився: — Не хочу видати себе заклинанням пошуку. Зможеш знайти кімнату Семюеля?

— Легше легкого, — пирхнула майже ображено. За вікнами ніч, зараз я можу дуже багато.

Прикривши очі, відчула темряву, що оточувала нас, сховавшись у кутках та щілинах від світла ламп. Вона шепотіла до мене, кликала, тягнула.

Я шукала сліди. Запах, відчуття, спогад про присутність. Семюель був тут нещодавно, темрява пам’ятала його кроки, дотики до полиць, подих.

Відкрила очі, кивнула Мору, і він без питань рушив за мною в дальній кут зали.

За колоною стояв стелаж, заставлений старими фоліантами в потертих палітурках. Я простягла руку, торкнулася холодних корінців. Темрява сповзла з мого пальця, проникла між книгами.

Клацнув механізм. Стелаж ожив, тихо посунувся вбік, відкриваючи вузький прохід. За ним виявились камʼяні сходи нагору. 

Мор глянув на мене насторожено, але промовчав, і ми увійшли в таємний прохід. Книжкова шафа за нами безшумно стала на місце.

Сходи звивались вузькою спіраллю і закінчились деревʼяними дверима. Я прислухалася. Відчула коридор і кроки, що наближались. Останні почув і Мор. Ми сахнулись до стін, завмерли. Звуки ставали все голоснішими, набували чіткості голоси. Розмовляли двоє чоловіків. От вони підійшли впритул до дверей, і я випустила кігті. Але люди пройшли повз і кроки поступово віддалились. 

Коли вони зовсім стихли, я штовхнула двері. Вони беззвучно відчинилися, наче хтось регулярно змащував петлі. 

Коридор виявився вузьким, з низькою стелею та стінами, обшитими дерев’яними панелями. Механічні ліхтарі випромінювали тьмяне світло. По обидва боки розташувались закриті двері, на деяких висіли латунні таблички з написами.

Темрява підказала, що Семюель пройшов тут. Його сліди вели далі, до повороту.

Я пішла першою, прислухаючись. За поворотом опинився ще один коридор, довший, а у його кінці — вартовий. Чоловік у мундирі, з рушницею на плечі, стояв біля дверей і позіхав.

Я зупинилася і простягла руку вперед. Тінь від ліхтаря на стіні потовщала, поповзла по підлозі, ковзнула на вартового. Він хитнувся, кліпнув, не розуміючи чому навколо стає дедалі темніше. За мить він опустився на підлогу, сперся спиною об стіну і заснув. 

— З твоїми талантами можна банки грабувати, — прошепотів Мор. Я покосилась на нього:

— А хто сказав, що я цього не робила?

Чаклун здивовано обернувся до мене, але я посміхнулась та поспішила до потрібних дверей.

Масивні, дубові, з мідною ручкою, вони авжеж виявились зачиненими. Мор присів навпочіпки, витяг з кишені тонкий металевий інструмент, просунув у замок. Клацнув механізм. Ще один. Ручка повернулася.

— А ти міг би грабувати будинки, — вирішила повернути йому шпильку. Чаклун блиснув на мене усмішкою:

— Запрошуєш до своєї банди?

Я не відповіла, першою зробивши крок в абсолютну темряву. Вона впала на плечі майже фізично: густа, важка, ніби хтось вилив її сюди й закрив кришкою. Жодного проблиску світла. Хтось ретельно закрив усі щілини, заколотив та завісив вікна так, що ніч зовні здавалася яскравою порівняно з цим.

До того ж в кімнаті різко і нестерпно смерділо. Я затримала подих, затиснула ніс долонею. Запах бив у голову, одразу ж позбавив можливості хоч щось відчути. Щось гірке, їдке, змішане з солодкуватою гниллю.

— Що це? — прошепотіла, відчуваючи, як нудота підкочує до горла.

Мор закрив за собою двері та порпався поруч. Почулося шкрябання, потім тихе клацання. Спалахнула свічка. Вогонь був слабкий, тьмяний, ледь жевріючий, ніби щось глушило його, не давало розгорітися.

— Трави, — сказав він хрипло, піднісши свічник вище. — Хтось намагався замаскувати інший запах.

Він обережно рушив до вікна, світло свічки тремтіло в його руці.

Я озирнулася. Темрява відступила лише на крок. У тьмяному сяйві проступали обриси меблів — стіл, крісло, шафа. Але щось було не так. Щось на підлозі. Темна велика пляма. 

— Стій! — крикнула, усвідомивши що бачу.

Мор обернувся, але я вже кинулась на нього. Штовхнула в груди, збила з ніг. Свічник вирвався з його руки, полетів убік. Ми перекотилися по килиму, а свічка торкнулася віконної завіси.

Тканина спалахнула миттєво. Вогонь побіг угору, жадібний, яскравий, освітлюючи кімнату.

Ми зупинилися. Я опинилася зверху, Мор під мною.

Світло розлилося по кімнаті.

— Очманіти, — приголомшено видихнув чаклун. І можливо, я б навіть пишалась тим, що чоловік під мною настільки вражений, якби він не дивився вбік, на прикутого до стіни залізними ланцюгами неправильного носферату. Останній смикався, несамовито виривався, тягнувся до нас з одним бажанням: роздерти на клапті. Очі палали червоним, а з вискаленої пащі на килим капала біла слина.

При цьому носферату не видавав жодного звуку. Не дзвеніли ланцюги, які обплутували все його тіло, не чулося ані гарчання, ані дихання. Він здавався метеликом, якого сховали під колбу з товстого скла.

От чий запах маскував Семюель, і, судячи зі щільно закритих вікон, він точно знав як утримувати полонених носферату.

— Злазь з мене, — Мор поворушився, нагадуючи про своє існування, і я врешті звелась на ноги одним плавним рухом.

— Це він! — я тицьнула пальцем у носферату, і той одразу смикнувся, щоб відкусити мені руку, але я не звернула уваги: — Це той, якого бачила Айза. Його дійсно схопили живцем. І твій Семюель його переховує! Це його рук справа.

— Крадіжка, скоріш за все, так, — Мор розімʼяв плече, придивився до носферату та насупився: — Але як він, на твою думку, перетворив людей на це?

— Звідки я знаю, — огризнулась у відповідь. — Ви, чаклуни, взагалі підступні!