45

Дванадцять чорних очниць загрозливо дивились на нас із Мором.

— Семюель, якого біса? — вигукнув чаклун.

Гримнути постріли. Рокотлива луна відбилась від стін. Нажахано закричала Елеонора.

Кулі втім не досягли мети, застигли у повітрі, наче воно стало для них твердим, задумливо повисіли та з дзеденчанням впали на бруківку. Мор опустив руку, похитнувся.

— Пані Елеонора Дюмонт! — верескнув граф та кинувся до дівчинки, яку про всяк випадок закрив собою лицар. — Опустіть зброю, ідіоти! Не стріляти! Як ви могли налякати герцогиню? А якби ви в неї влучили? Усіх накажу звільнити!

Гвардійці слухняно опустили рушниці, закинули на спини з однаково покірно-смиренним виразами на обличчях, і мені здалося, що така поведінка графа типова для нього.

— Леді Елеонора! — тим часом граф зміг схопити руку принцеси, не зважаючи на Лео. — Я радий вітати вас на моїх землях. Тут вам ніхто не нашкодить. Я абсолютно вірний короні та вашому роду. У що ж ви одягнені? О, ні! Ці злочинці катували вас? Ходімо до мого будинку, я накажу нагодувати вас та переодягнути в сукню, яка відповідає вашому статусу.

Поки граф намагався вмовити налякану та спантеличену герцогиню, а гвардійці байдуже чекали наказів, до нас поволі наблизився чаклун.

— Ти поясниш що відбувається чи ні? — гнівно спитав Мор, але Семюель схилив голову набік, роздивляючись мене.

— Носферату, що ходить під сонячним світлом, — промимрив задумливо, наче занотовував. — Можливо, ти навіть не пʼєш кров?

Я не розуміла чи чекає він на відповідь, і навіщо питає це. Мор зробив крок вперед, ледь не зіткнувшись носом до носа з місцевим чаклуном.

— Я думав, що можу на тебе розраховувати! — витиснув крізь стиснуті зуби. — А ти вирішив дозволити мене вбити?

Семюель повільно перевів погляд на Мора, наче тільки помітив його. Байдуже спитав:

— А тебе можна вбити простим пострілом рушниці?

У цьому навіть я сумнівалась, але все ж схрестила руки на грудях та прискіпливо придивилась до мага. Другом він точно не здавався.

— Вони мої захисники! — раптом крикнула Нора. Граф навіть відскочив від неї та ошелешено розкрив рот, а дівчинка вирівнялась і наказала: — Негайно проведіть нас у безпечне місце, де ми можемо відпочити. Моїм охоронцям виділіть кімнату! І не смійте їх чіпати, інакше я поскаржуся королю, що ви наразили мене на небезпеку!

Мимовільно відчула гордість за Нору. Граф позадкував, якось зменшився в розмірі, та здивовано озирнувся на свого чаклуна.

— Я не можу пустити злочинців, — пробелькотів граф, але Нора наступала на нього:

— Вони не злочинці! Це мої охоронці, і весь час нашої подорожі вони знаходяться поруч зі мною. А тому нічого скоїти не могли. Проведіть нас у приміщення, нагодуйте, а тоді обговоримо усе, що у вас сталося, — зовсім увійшовши в роль, Елеонора задерла підборіддя та впевнено видала: — Ми допоможемо вам вирішити проблему!

Мор якось підозріло рохнув, у мене брови підскочили на лоба, а граф ледь не підстрибнув від радості, оживився та махнув рукою гвардійцям: 

— Відпустіть їх! Проходьте до мого будинку!

Він вказав на задній вхід, і Семюель лиш невдоволено поморщився. Схоже, що лорд не мав власного житла в місті та, приїхавши з родового маєтку в Вільморк, він нагородив званням «свого будинку» дім чаклуна.

Гвардійці розступились, вишикувались в лінію вже далі від нас. Семюель коротко кивнув:

— Ходімо, — та першим пройшов до дверей.

— Що тут відбувається? — Мор ще раз спробував поставити питання, але чоловік лиш окинув його важким поглядом та пройшов усередину будівлі. Перезирнувшись, ми рушили за ним.

Нас дійсно погодували, провели до вільних гостьових кімнат, дозволили прийняти душ та переодягнутися. Шовковиста сорочка приємно лягла на шкіру, хоч і виявилась трохи завузькою в грудях. На гарну шерстяну спідницю я покосилась з деякою ностальгією, але вирішила лишитись у штанях. Мене не полишало відчуття, що ми потрапили у хитру пастку, та стали кимось на кшталт порося, якого відгодовують, миють та доглядають з однією лиш метою. Тому я уважно принюхувалась до усього: їжі, мила та масел, навіть до одягу та гребінця. Але все здавалось безпечним.

Врешті ми опинилися в просторому кабінеті. 

У каміні тихо потріскував вогонь, кидаючи жовте світло на дерев’яні полиці, заставлені склянками, механізмами, амулетами та книгами в шкіряних і деревʼяних палітурках. Навпроти вікна розташувався стіл, на якому стояв латунний підсвічник та механічний годинник. 

Не знаю хто настільки любив вогонь: чаклун чи граф, але зараз в кабінеті горіло усе від електричних ламп до свічок.

За вікном сяяла у темряві ратуша, її вежа з підсвіченим циферблатом проглядала крізь сніг, що знову сипав з неба. Площу заливало помаранчеве світло газових ліхтарів. Перехожі поспішали додому, залишаючи сліди на свіжому снігу.

Біля стіни кабінету стояв старий шкіряний диван з протертими підлокітниками. Повітря пахло воском, старим папером та гіркими травʼяними настоянкам.

За столом сидів граф, а Семюель стояв біля вікна, крутячи пальцями окуляри в тонкій оправі.

Ми вишикувались перед столом. Біля дверей завмерли троє гвардійців. Норі одразу ж запропонували сісти, а решта лишились стояти.

— Моє імʼя Валеріан Довгопалий, — велично представився граф і замовк, спостерігаючи за нами.

У мене не було досвіду спілкування з лордами цього королівства. Якось вміла не виділятись серед аристократів, але не більше. Тому скосила очі на Мора. Але він дивися на чоловіка абсолютно байдуже, ніби взагалі не почув. Лео навпаки настільки велично схилив голову, що не кожним поклоном можна так висловити повагу. У мене були сумніви, що я зможу повторити, а тому я лишилась стояти.

Граф оглянув нас, зостався незадоволений результатом, але нового наказу вбивати нас не віддав. Кашлянув, підібрався та далі заговорив менш пафосно:

— Семюель сказав мені, що ти не можеш чаклувати, а тому не міг викрасти важливі документи з ратуші, — він звернувся до Мора. — Але я бачив на власні очі як спинились, підкорюючись твоїй волі, кулі.