44

Коул не став затримуватися. Знав, що я знайду його, коли стане спокійніше. Механізм загуркотів, і парокат розчинився в потоці возів.

Мор рушив першим, тримаючи голову опущеною. Нора йшла поруч зі мною, нервово стискаючи краї каптура. Я слідувала за чаклуном, намагаючись не прискорювати кроку та не оглядатися.

Ми пройшли повз двох поліцейських у темно-синіх мундирах, що розмовляли біля кав’ярні. На їхніх поясах виблискували латунні кийки та пістолети. Один з них підняв погляд, коли ми проходили повз, але не зупинив.

Вулиця звузилася. По обидва боки тяглися двоповерхові будинки з облупленою фарбою на віконницях. Механічний ліхтар на розі тихо шипів, випускаючи струмінь пари. Мор звернув у бік ратуші, і ми вийшли на площу перед масивною будівлею з колонами та широкими сходами.

Біля входу стояв патруль. Четверо поліцейських у мундирах та високих чоботях перевіряли документи у чоловіка в робочому комбінезоні. Один із них тримав у руках маленький прилад, що тихо цокотів, ніби відлічуючи щось. Детектор магії.

Мор різко зупинився. Я ледь не врізалася в нього, а Нора затамувала подих.

— Назад, — ледь чутно вимовив чаклун.

Ми розвернулися, і слідом за Мором пірнули у вузький провулок між ратушею та сусіднім будинком. 

Лицар засуджуючи пихтів, але покірно йшов за Елеонорою, замикаючи процесію.

Позаду пролунали голоси. Кроки.

Ми прискорились. Провулок звивався, виходив у ще вужчий прохід. Тут пахло сирістю та вугіллям. На стінах проступала цвіль, а з вентиляційних решіток виривалися хмари теплого повітря.

Мор не озирався. Він вів нас впевнено, ніби знав кожен поворот. Нарешті вулиця випустила нас у двір за ратушею. Тут стояли контейнери зі сміттям, лопати та мітли для прибирання, а біля стіни — невисокі дерев’яні сходи, що вели до чорного входу.

Над сталевими дверима з масивним замком погойдувалась від вітру лампа.

Мор впевнено рушив до сходів, а я насторожено спинилась. Чітко відчула, що всередині живе маг. Цей від мене не ховався. 

— Чаклун, ти впевнений, що нам можна йти туди?

Мор мовчав. З непроникним обличчям він подивився на двері, потім перевів погляд на мене.

— Можеш почекати у Коула.

Насупившись, схрестила руки на грудях:

— Ти вирішив мене позбутися?

Він поморщився:

— Ні, Шеро, я попрошу допомогти в старого… — він запнувся. Можливо, раніше він називав цю людину другом, але зараз виправився: — Знайомого про допомогу. Він точно не видасть Нору Конклаву. Але щодо носферату я не впевнений.

Він окинув мене поглядом, наче щойно згадав хто я така. Закотивши очі, я відступила, але раптом мене схопила за руку Нора:

— Ви знову зібрались розділитися? — поки я здивовано роздивлялась її пальці на своєму рукаві, вона обернулась до чаклуна і топнула ногою: — Ти маєш гарантувати Шері безпеку, бо вона йде з нами!

Лео важко зітхнув, але лиш кивнув і поклав руку на ефес меча, зрозумівши, що сперечатись зі своєю пані марно.

Мор уважно подивився мені в очі. Я розуміла його. Він вигнанець і може розраховувати лиш на милосердя колишніх друзів та їхню порядність. А я монстр, якого необхідно вбити при першій нагоді. Навіть якщо чаклун, до якого йде Мор, не стане мене вбивати, то дозволити залишитись Дитині Ночі біля управителя містом, він точно не зможе.

Мʼяко вивільнивши свою руку, я зробила крок назад. Усміхнулась Норі, збираючись запевнити, що почекаю на них десь неподалік, а коли Мор дістане транспорт, наздожену. 

Але раптом відчула дещо дивне. Нагострила вуха, та почула тільки абсолютну тишу. Навкруги наче все застигло: зник вітер, місто завмерло, жоден звук не долинав з інших вулиць.

Спантеличено скинувши голову, побачила як напружено озирнувся Мор.

Я усвідомила це раніше за інших — повітря загусло, наелектризувалось, наче перед грозою, але запах дощу так і не з’явився. Лише холодний, металевий присмак магії. Не такої майстерної як в Мора, але сильної. І ціллю виявилась я.

Не встигла вимовити жодного слова. Схопила Нору та відштовхнула її до Лео. Дівчина ахнула, рухнула в обійми лицаря, вони ледь не впали на бруківку.

Удар прийшов з боку. Невидимий, але такий реальний, що повітря обпалило шкіру. Я встигла лише присісти, піднімаючи руки.

Хтось схопив мене за плече і сильно смикнув убік. Світ потьмарився, закрутився, і наступної миті я опинилася на кілька кроків далі. Мор стояв переді мною. 

У мене потемніло в очах. Коліна підігнулися, але чаклун не дав мені впасти, його рука вхопила мене за лікоть, відтягла ще далі, поставила спиною до стіни.

— Припинити! — вигукнув Мор, і в ту ж мить у тишу увірвалися звуки. З усіх боків на задній двір вибігли чоловіки. 

Вони оточили нас за лічені секунди. Дюжина солдат, навіть не поліцейські, а графська гвардія. Обличчя суворі, руки тримають зброю напоготові.

З-за їхніх спин вийшли двоє.

Спершу чаклун. Років сорок п’ять на вигляд, але насправді може бути і набагато більше. Обличчя вузьке з гострими вилицями та глибоко посадженими очима. Волосся сиве, коротко підстрижене, а на скронях помітно тонкі рубці, що тяглися до потилиці. Одягнений просто, але на пальцях виділялись кілька срібних перснів з магічними гравіруванням та камінчиками бурштину.

Другий — вищий, худий. Одягнений яскраво: пальто глибокого бордового кольору з золотими ґудзиками, під ним камзол з оксамиту, шарф на шиї зав’язаний по останній королівській моді. Обличчя вольове, з тонким носом та уважними темними очима. На пальцях дорогі персні, один з них з гербом.

Він зупинився за кілька кроків від нас, оглянув Мора, потім мене. Обернувся до місцевого чаклуна та закричав:

— Семюель, це ж вони, нам вдалося схопити злодіїв! Просто на моїх землях злочинець в компанії носферату творять чорне чаклунство! Це точно вони винні в тому що сталося в місті! Вони і мене хотіли знищити! Вбити їх негайно!

Гвардійці скинули рушниці.