41

Місто прокидалось задовго до світанку. Перші звуки доносились з глибин підземних котелень: глухе гудіння парових машин, що розганяли тепло крізь мідні артерії міста. Потім до цього приглушеного серцебиття додавалося ритмічне клацання: нічні ліхтарники обходили вулиці, гасячи газові ліхтарі один за одним. Їхні механічні драбини складались і розкладались з металевим шерхотом.

Повітря пахло вугіллям і морозом, машинним маслом і свіжоспеченим хлібом з пекарень. Над дахами піднімалась пара з величезних веж, змішуючись з холодним туманом.

Я відчула їх ще за добру сотню кроків. Хрускіт снігу під підошвами, тихий дзенькіт зброї об обшивку покинутих вагонів, шурхіт сукна.

Відкривши повіки, глянула на чаклуна:

— Чуєш?

Він підняв голову, скосив очі на двері:

— Скільки їх?

— Троє, — відповіла швидко, але завагалась: — Якщо ніхто від мене не ховається.

— Магії не відчуваю, але чаклун з ними є. Напевно, він закріплений за цим містом і ще не знає про тебе.

В маленькій кімнаті заворушились. Можливо, почули наші голоси, і за хвилину двері тихо відчинились.

— Що там? — Лео насторожено придивився до нас у навколишньому мороці. Чаклун, все ще притримуючись за стіну, поволі піднявся:

— За нами прийшли, варто забиратися.

Лицар звів брови до перенісся:

— Обіцяв дочекатись світанку! — і гнівно зиркнув на мене. Не звернувши увагу на відчутний докір в його словах, я плавно підвелась і зауважила:

— Вірогідніше, що нас заклав хтось з робітників банку. Інформатор гільдії попередив би про носферату. Але вгадувати хто винен зараз немає сенсу, — обернувшись до Мора, я з сумнів оглянула його постать: — Ти точно зможеш іти?

— За мене не хвилюйся, — відмахнувся він. — Візьмеш на себе тих трьох?

На кілька секунд затримавши погляд на його розширених зіницях, врешті кивнула, розвернулась та вислизнула з приміщення через розбите вікно.

Холодне повітря вдарило в обличчя, сніг скрипів під чоботами занадто голосно. Озирнулась і помітила стару пожежну драбину, прикріплену до стіни депо. Мідь потемніла від часу, але ще міцно трималась за цеглу.

За кілька секунд я опинилась на даху. Черепиця, вкрита інієм, була слизькою, але я впевнено пробігла по гребеню, перестрибнула на сусідній склад — старий цегляний будинок із масивною димовою трубою. Притулилась до неї спиною, затамувавши подих, і обережно визирнула.

Внизу, біля головного входу в депо, стояли двоє. Важке озброєння, арбалети за спинами. Третій — худорлявий, у довгому плащі — обходив будівлю збоку.

Чаклун.

Перший найманець навіть не встиг обернутись. Я зіскочила з даху, опустилась за його спиною безшумно, вдарила ребром долоні в основу черепа. Він осів в сніг, наче мішок. Другий відреагував швидше, вихопив ніж, але я перехопила його зап’ястя, викрутила руку і штовхнула обличчям у цегляну стіну. Глухий стукіт, і він сповз по ній униз.

Залишився чаклун.

Він стояв біля вікна, вдивляючись у темряву приміщення, і не чув, як я наблизилась. Молодий, ледь за двадцять, з нервовими рухами початківця. Мор би такого за одне клацання пальців уклав.

Я ступила на закрижанілу дошку, вона хрускнула. Чаклун різко обернувся, його очі розширились від несподіванки, рука сіпнулась у жесті, й вогняний шар вилетів просто в мене. Я відхилилась вправо, полум’я пролетіло так близько, що відчула жар на щоці, але не торкнулось. Занадто повільно.

Кинулась уперед. Чаклун відступив, простягнув руки, і перед ним виникло мерехтливе світло щита. Міцний. Я обійшла збоку, шукаючи слабке місце, а тіні — тонкі, ледь відчутні — поповзли по землі до його ніг.

Він виплітав нове заклинання, концентруючись на мені, та не помітив, як темрява обвила його щиколотку. Ступив назад і запнувся.

Руки злетіли вгору, намагаючись утримати рівновагу. Магія вибухнула хаотично, іскри розлетілись у всі боки, щит мигнув і згас. Чаклун впав на коліна, задихаючись.

Я була поряд за мить. Перехопила його зап’ястя, перш ніж він встиг опам’ятатись, і притиснула долоню до його потилиці, знайшовши потрібну точку. Він засмикався, але я стиснула сильніше.

Його тіло обм’якло, очі закотились.

Підхопивши його під руки, затягнула до старого вагона. Закинула всередину, замкнула двері зовні старим засувом і відійшла. Молодий зовсім, шкода його, ще замерзне в снігу. Хай поспить. Поки його знайдуть, ми вже будемо далеко.​​​​​​​​​​​​​​​​

Повертаючись до компаньйонів відсторонено подумала: з якого дива мені стало шкода чаклуна?

Ми вийшли з міста через промислову зону: нескінченні ряди заводів і ливарень, де вугільний дим був таким густим, як вічний туман на болотах. Тут ніхто не звертав уваги на перехожих, робітники змінювали одне одного цілодобово, а охорона цікавилась лише тими, хто намагався потрапити всередину, а не вийти.

Лео йшов попереду, оглядаючи кожен поворот, кожен провулок між димарями та резервуарами. Повітря смерділо сіркою та розплавленим металом, але принаймні тут нас не шукали.

Пройшли повз величезні парові молоти, що гримали з ритмічною монотонністю, повз відкриті топки, де жар був таким сильним, що сніг танув за кілька метрів. Робітники в закопчених фартухах не підводили очей.

Коли промислова зона нарешті залишилась позаду, перед нами розкрилась засніжена рівнина, а місто залишалось за спинами, його вежі та димарі розчинялись у сірому світанку.

— Ми підемо дорогою, — твердо сказав Лео, вказуючи на тракт, що тягнувся вздовж узлісся. — Через засніжений ліс не пройдемо.

Я похитала головою:

— На дорозі небезпечніше. Гільдії та Конклав нас на них тільки й чекають.

— А в лісі ми будемо плентатися так повільно, — він ледь помітно кивнув на Мора, — що доведеться ночувати там. Це майже самогубство.

— Самогубство — це зустріти чаклунів на тракті, — відрізала я.

Лео відкрив рота, щоб відповісти, але ззаду долинув звук: хрипле гудіння парового двигуна та лязкання механізмів. Ми одразу замовкли.

Я кинула назад швидкий погляд. Хтось їхав дорогою за нами. Схоже було на парокат — одномісний екіпаж на парових гусеницях, бюджетний транспорт для приватників. Але цей здавався більшим.