40

— Що сталося?

Голос майже знайомий, але його поглинула темрява.

Аж раптом спалах світла, що відкинув мене назад.

— Лео, відійди! 

Єдина думка, що пульсувала в скронях. Єдине бажання, що сковувало тіло. 

Кров.

Тіні прийняли мене, кинули вперед, пропускаючи крізь себе. Пазурі ледь не торкнулись шкіри людини.

Але новий спалах світла обпік руку, змусив зашипіти та відстрибнути.

— Вона не в собі! — крик розрісся під стелею, відбився від камʼяних стін.

— Її мучить голод, — надто впертий, надто самовпевнений голос. 

Я все ж ненавиджу чаклунів.

Тіні звиваються навколо мене, але черговий спалах змушує закрити повіки, пригнутись. Світло осяває приміщення. Стає нестерпно знаходитись під ним, наче вдень. Намагаюсь сховатись, відповзаючи назад навпомацки.

— Ти маєш її вбити! 

— Сховайся в кімнаті.

Ледь світло гасне я кидаюсь вперед. Вже байдуже на себе. Значення має лиш одне: або я, або він.

Хлопчисько опиняється ближче. Він сильний, живий. Енергія пульсує в живчику, як джерело, що бʼє з-під землі та вабить спраглого подорожнього.

Але повітря бʼє мене в бік, змушує крутнутись. Ледь вдається правильно приземлитись.

— Де меч? — крикнув юнак, відстрибуючи.

Чаклун не відповів.

Удар кігтями прийшовся на його передпліччя. Натомість в моє сонячне сплетіння мов блискавка вдарила. Мене відкинуло назад. В тінь, що поглинула моє тіло на мить, щоб в наступну викинути його за спиною ненависного чаклуна.

Вдалося збити його з ніг. Нависла над ним. Він вперся мені в плечі руками, утримуючи на відстані. На скроні пульсувала вена.

— Вбий її! — крик збоку, а в думках тільки пришвидшена пульсація.

— Геть, шмаркач!

Чаклун махнув рукою в сторону. Лицаря кинуло до стіни.

Мене він продовжував утримувати. Тіло скувало магічним спазмом. 

Я вишкірилась йому в обличчя. Загарчала. 

Найбільше дратував його погляд: впертий, самовпевнений, свавільний.

Тіні, корячись моїй волі, кинулись до нього. Я чула їхній шепіт: вбий, понівеч, помстися.

Ринулась вперед, але наче наштовхнулась на стіну. А потім тіло огорнуло спершу полумʼям, а потім кригою.

Зашипіла, відскочила. Камʼяна стіна вдарила у спину. Хребет наче проштрикнули вогняним списом.

Але в голові нарешті розвиднілось.

Перед очима знову постала велика кімната одної з будівель покинутого депо. Облуплені стіни, велике вікно та сніг за ним.

— Отямилась? — Мор сидів на підлозі, важко дихаючи. Уважно дивився на мене. У напівтемряві його очі тьмяно випромінювали блакитне сяйво.

Я здавлено кивнула, але про всяк випадок відсунулась далі. Аж раптом відчула що не можу поворухнути руками. Спантеличено опустила погляд.

Запʼястя міцно обіймали сталеві прути.

Смикнулась, але вони не ворухнулись. Зачаровані.

— Елеонори немає! — лицар вискочив з кімнати та застиг, вирячившись на чаклуна. Той ошелешено обернувся:

— Як? Ти ж мав слідкувати за нею!

— Я вийшов до вас, — він виглядав зовсім спантеличеним. — А вона… там вікно…

— Вона вискочила у вікно? — зрозумів чаклун. — То йди за нею! Поверни її назад!

— А ти? — Лео з острахом покосився на мене. Але чаклун гаркнув:

— Іди за нею поки сліди не замело снігом! Я впораюсь!

І лицар зірвався з місця.

Під сонячним сплетінням тліло вугілля, пропалюючи шкіру та органи. Кожен новий вдих здавався ковтком рідкого свинцю.

Чаклун обернувся до мене.

— Ти маєш мене вбити, — прохрипіла, зацьковано зиркнувши на нього. Тіло більше не слухалось. Руки намагались виплутатися з кайданок, сталь розрізала шкіру, і по пальцях на підлогу вже стікала кров. Але я навіть не відчувала того болю. — Або відпустити мене, щоб когось вбила я.

Він задумливо схилив голову набік. Самовпевнено підчепив ногою стілець, змусив його стати рівно та сів напроти мене.

— Я не маю тебе вбивати, — знизав плечима, наче говорив зі старою подругою у барі, а не в покинутому депо утримував монстра. — Поки ти не спробуєш вбити мене, принаймні.

— Я вже спробувала, — рот наповнився смаком власної крові з прокушеної губи. Він криво посміхнувся:

— Це була спроба? Вибач, не зрозумів одразу. Здалось, ти просто розімʼятися вирішила.

Захотілось плюнути в його пихату пику. Він або найбільший дурень з тих, кого я знаю, або шукає смерті.

— Ти божевільний, чаклун, — через подовжені ікла слова ставали нерозбірливими. — Вночі з оскаженілою носферату ти зі своїм татуюванням не впораєшся.

— А ти надто багато про себе думаєш. Ти мене навіть зачепити не змогла.

Треба було сказати йому, що такі чаклуни як він довго не живуть. Або те, що він не дочекається нагороди за доставку герцогині, бо не доживе. І взагалі, що я зрозуміла: його виперли з того Конклаву за жахливий характер, бо простіше пробачити вбивство аніж цей саркастичний погляд.

Та заговорити я не змогла.

Тіло рвонулось вперед, наче куля з револьверного ствола. Кайданки з хрускотом розірвались, впали в криваву калюжу.

Мор встиг лише підхопитись на ноги. Стілець грюкнув об підлогу, впавши.

Я була вже позаду чаклуна, пазурі цілили в шию. Але раптом чоловік розсипався димом і матеріалізувався біля вікна. Посміхнувся:

— Ну от, зовсім інша справа.

Тіні обвили мене, кинули вперед. Удар прийшовся в груди, чаклуна відкинуло назад, зламавши його спиною другий стілець та перевернувши буржуйку. Але він стрімко перекотився, ледь я опустилась поруч. Його долоня спалахнула синім полум'ям.

На мить світло осяяло приміщення. Вогняний потік впився мені в плече, розлюченим бджолиним роєм. Запахло паленим. Зашипіла, відскочила, але тіні швидко загасили полум'я, обвили обпалене місце холодним коконом.

— Боляче? — він важко дихав, підводячись. — Ти ще можеш зупинитись.

Замість відповіді метнулась знову. Швидше, ніж він міг відстежити поглядом.