38

— Дванадцять років назад я опинилась на островах Ельта. Саме в той час їх вирішило захопити сусіднє королівство, яке давно вважало острови своєю власністю. Думаю, ви знаєте, що невдовзі втрутились інші країни та Ельта лишилась незалежною, але мені непощастило перебувати там в момент найвищої напруги. Я бачила як воїни висаджуються на берегах та штурмують городи. Води океану ставали багряними, і над ними розносились у всі сторони крики жаху та болю.

— І що тут такого для носферату? — Лео намагався показати відразу до мене, але все ж здригнувся, слухаючи розповідь. Пробурмотів вбік, наче намагався сховати власну тривогу: — Стільки крові та смертей людей, це напевно радість для Дитини Ночі.

Сперечатись з ним не хотілось. Я тільки втомлено потерла очі:

— До твого відома: носферату не харчуються мертвими. А вбиває більшість з нас вимушено, тільки задля власного виживання. Тому ні, мене зовсім не радувала ця картина.

— Але і зашкодити вона тобі не могла, — Мор дивився прискіпливо, ретельно намагаючись вихопити основний сенс моєї розповіді. Йому я кивнула і, пересилюючи камінь, що тиснув на легені, продовжила:

— Для мене дійсно не було загрози. Я бачила багато людських конфліктів. Єдине, що спричиняло незручності: я застрягла на тому острові, допоки війна не скінчиться. Від цього нудилась, тинялась без особливої мети. І раптом, шукаючи сховок, щоб провести день, потрапила до невеликого поселення. Вирішила скористатись одним з підвалів, адже усіх жителів вбили загарбники.

Памʼять воскресила для мене пітьму, що огортала селище. Вона виповзала з вибитих шибок, стелилась над городами, які нікому буде обробляти, огортала тіла, розпростерті посеред вулиць. Останні дивились порожніми скляними поглядами: хто в небо, хто в землю, дехто на свої хатини. Рясно пахло кровью, трохи гнилям. В хліві жалібно мукала скотина. Звідти несло гноєм, тому я розвернулась, щоб пошукати пристойний підвал, краще б з чимось смачним, що не змогли забрати з собою солдати, та якимись мʼякими речами, щоб зробити собі постіль. Аж раптом вітер змінив напрямок…

— Я знайшла там дитину, ледь живу, до смерті налякану, змучену, поранену. Було схоже, що над нею знущалися, а потім кинули вмирати в хліві.

Замовкнувши, я почула шум вітру. Тієї ночі на морі вирував шторм, а на суші буревій ламав дерева та ганяв пісок. Дівчинка лежала в кутку, неприродно зігнувши ногу, майже не рухалася та ледь дихала. Розірваний одяг забруднився гноєм та кровʼю.

У мене не було впевненості, що я маю це зробити. Можливо, не треба було стояти та вирячатись на неї, а варто було просто піти геть, сховатися від світанку, потім продовжити шлях. Дівчинка померла б за кілька годин, ніхто не прийшов би на допомогу.

І я дійсно майже розвернулась. Майже зробила крок від хліву. Майже… але так і не зробила.

Їй було пʼять. Вона скосила на мене хворі очі, але на більше не вистачило сил. Навіть коли ікла розірвали її шкіру, вона лиш схопила ротом повітря, захрипіла й опустила повіки.

— Це була перша і єдина людина, яку я перетворила на носферату, — продовжила тиху розповідь, повернувшись з мороку мертвого селища до старого депо. — Я наважилась врятувати їй життя… хоча, напевно, спробувала дати нове. Не те, про яке може мріяти людська дівчинка, але хоча б досить довге.

Нора сиділа, обхопивши себе руками, дивилась у підлогу. Лео невдоволено супився, засуджував мене за вторгнення у чужу долю, але мовчав. Мор твердо глянув мені у вічі, кивнув, і я продовжила:

— Процес перетворення пройшов вдало. Дівчинка вижила, вже наступного вечора залікувала свої рани, і готова була до першого полювання. Але тут сталося дещо, чого я не передбачила, — наморщивши ніс, я відвернулась. Згадала перелякані до смерті блакитні очі, велетенські сльози, що текли по щоках, пальці, які стиснулись на тканині мого одягу. Я бачила як вона кричить та благає, але вже не могла згадати слів. І від цього ставало гірко, наче я почала її забувати. Повернувши самовладання, я спробувала переказати якомога швидше: — Дівчинка відмовлялась шкодити людям. Побачивши кров, влаштовувала істерику. Я сподівалась, що це минеться. Деякий час годувала її власною енергією, ділилась як донор. Намагалась змусити її харчуватися самостійно, перепробувала усе: від вмовлянь та заохочень до того, що морила голодом, дозволяючи відчути природну жагу крові. Але вона ладна була вмерти аби тільки не стати монстром.

— У неї була чиста душа та сильне серце, — тихо сказав лицар. — Ти не мала права перетворювати її на Дитя Ночі.

Нора охнула, обурено обернулась до Лео, збираючись щось сказати, але я випередила її:

— Не мала.

Нора спантеличено повернулась до мене, і я хитнула головою:

— Я зрозуміла це надто пізно. Усвідомила, що зробила вибір за іншу людину. Думаючи, що роблю добро, дала їй те, чого вона не просила і не потребувала. Зробила її монстром, залежним від людської крові, якого ненавидять та бояться усі навколо. Вона не хотіла собі такої долі. Остаточно я усвідомила, що вона не стане так жити, коли ми вибрались з островів та опинились на материку. Треба було закінчити страждання малої, але я не могла вбити істоту, яку сама створила. Тоді мені допоміг Брайс, — я кинула погляд на чаклуна, і він коротко кивнув, наче зрозумів про кого саме я кажу: — Він дістав інформацію з праці якогось чаклуна Вальда про те, що носферату теоретично можуть харчуватись енергією бурштину. Це буде обмежувати сили, і скоріш за все потім виллється у надто сильно жагу крові, коли бурштин доведеться зняти, але дозволить обходитися без людської енергії та жити під сонцем. Я вирішила спробувати цей спосіб.

Під повіками картинки минулого змінювали одну одну: заплакана дівчинка, що забилась в кут, Брайс, що вмовляє її вийти, терпляче простягаючи назустріч руку, камінчик бурштину на моїй долоні. Біль. Вперше він наче розʼїдав зсередини. Я не покинула спроби тільки через ті блакитні очі.

І зрештою я вперше вийшла під сонячні промені…

— Тобі це мало дорого коштувати, — Мор все ще дивився на мене, трохи схиливши голову. — Доросла та сформована носферату, народжена та вирощена з жагою крові, ти мала перелаштовуватися на новий стиль життя досить довго.