37

Наближення людей я відчула завчасно. Допомагала Норі одягнутися, поки вона довірливо розповідала мені про життя в родовому маєтку та дружбу з дітьми слуг, за яку постійно отримувала догани від родичів, коли металеві двері розчахнулись. Почулися квапливі кроки, моє імʼя, вимовлене нервовим голосом Лео. Нора спантеличено обернулась, а Лео, схоже, помітив відкриті двері до меншої кімнати та зірвався на біг. Ледь не вирвав металеві двері з петель, увірвався в кімнату та застиг, не знаючи що казати. Нора так само розгубилась, взагалі не зрозумівши що не так. Я ж мовчки вийшла повз нього у більше приміщення.

Мор не виглядав стурбованим. Напевно, якесь чаклунське чуття дозволило йому дізнатись, що з підопічною все добре. Він струсив з каптура сніг, але погляд на мене не підняв.

— Ми не знайшли бурштин, — вимовив він те, що я знала ще до того як вони переступили поріг. Кивнула, а він наче виправдовувався: — Сліди вели до покинутого хутора, напевно, там вони жили деякий час, але тепер втекли.

— Я розумію, — схрестивши руки на грудях, відвернулась до темного вікна. Через свинцеву завісу не пробивалось світло місяця та зірок, лишаючи цю частину міста в абсолютній темряві, позбавленій навіть ліхтарів.

— Ми спробували купити бурштин, але звичайним людям його зараз не продають.

— І це я знаю, — зітхнула, розуміючи до чого хилить чаклун. Вирішила, що це варто сказати мені. — Тоді ви підете на світанку, а я лишусь тут. Спробую дістати камінь через звʼязки Коула.

У голові пульсувала кров. Вуха вловлювали шурхіт вітру під дахом та у шпаринах, тихі голоси Нори та Лео, рівне дихання чаклуна.

— Ти витримаєш стільки?

Покусавши губи, я не наважилась брехати. Зробила невиразний жест рукою, сама не визначившись, чи хотіла сказати ним «відвали», чи «надія є». Чаклун зрозумів якось по-своєму, відвернувся та відійшов до буржуйки, оглянув та розпалив вогонь одним поглядом. 

— Що ми робитимемо далі? — Нора вийшла з кімнати. Лео звідкись дістав кілька стільців, але запропонований мені, я проігнорувала і відійшла до стіни. Мор мовчав, дивлячись у вогонь. Повітря сповнювалось запахом гару, хоч більша частина диму виходила через трубу.

Лео спершу глянув на чаклуна, потім на мене, примостився на стілець поруч з герцогинею та підсумував:

— Нам необхідно йти далі. Завтра про Елеонору дізнають гільдії. Нагорода за неї все ще призначена. Тому ми не можемо чекати.

Дівчинка ошелешено витріщилась на нього, наче почула якусь маячню, перевела безпомічний погляд на мене. Довелось підтвердити:

— Ви підете на світанку, а я лишусь на деякий час в місті.

— Ми не можемо тебе покинути, — Нора вперто хитнула головою, спробувала підскочити з місця, але Лео втримав її, розвернув до себе та вимовив:

— Ми не можемо ризикувати. Треба якнайшвидше дістатися Мішгорту. У північних землях на вас не будуть полювати. А Шера не зможе тепер подорожувати вдень.

— То їдьмо вночі! — попри втому, Нора схопилась за останні слова та з надією обернулась до мене. Підібгавши губи, я лиш сумно похитала головою та відвела очі.

Їй відповів чаклун. Він підвівся, випростався, сказав з холоднокровністю, що притаманна людині, яка дуже довго і добре займається своєю справою:

— Ми не можемо їхати вночі з носферату, яку мучить жага крові. Будь-якої миті вона може втратити зв’язок з реальністю, інстинкти візьмуть гору, потреба в енергії змусить її напасти на одного з нас, — він подивився наче крізь мене, занурений у роздуми. Говорив до нас, але подумки перебував десь далеко. — Шера дуже сильна носферату. А я зараз не в тому стані, щоб гарантувати нам безпеку. В кращому випадку, доведеться вбити її, в гіршому вона вб’є нас. Тому тут ми розійдемося.

Дихання Нори збилось, серце зірвалось на шалений галоп, відлунюючи у моїх вухах. Вона швидко замотала головою, ніби намагалась заборонити цій думці вкорінитись у ній. Аж раптом спинилась, осяяна якоюсь здогадкою, скинула голову:

— Тут є банк лорда Вірзе?

— Так, але… — чаклун хотів м’яко заперечити, але мала перебила його:

— Я можу піти туди! — завзято вигукнула вона. — Герцогині Дюмонт вони допоможуть. В них точно є бурштин!

— Надто ризиковано, якщо вони… — з іншого боку спробував Леонард, але дівчинка нікого не чула:

— Вони точно не схоплять мене. Вірзе був другом мого батька, і саме він посприяв моєму майбутньому шлюбу, і якщо я попрошу то…

Але терпіння скінчилось у мене, обернувшись до Нори, я лиш трохи підвищила голос:

— То хтось з людей, які працюють в банку, може тебе здати. Будь-хто. Ти можеш бути впевнена у лорді, але не у робітниках кожного відділення банку. Ти маєш дістатися Мішгорту, Нора. Не турбуйся про мене, я живу вже дуже давно, і вмію знаходити вихід зі складних ситуацій.

Блакитні очі сповнились сльозами. Вона міцно стиснула губи, щоб вони не тремтіли.

— Так, Елеоноро, — лицар дивився на неї, як відданий пес: з безмежним бажанням допомогти та вгодити. — Вона ж Дитя Ночі, чого ти так переймаєшся.

Але дівчинка тільки опустила голову, вперла збайдужілий погляд в підлогу та не відповідала.

Дивно. В нашу першу зустріч вона наказувала мене вбити, а тепер намагається захистити.

Деякий час ми мовчали, слухали вогонь і шелест вітру, та врешті Мор заговорив:

— Перш ніж ми розійдемось, я маю дізнатись, що сталось між тобою та Роденом.

Відкинувшись на стіну, я вискалила ікла:

— То наша з ним справа. Інших чаклунів я у неї не запрошую!

Страху на обличчі Мора не додалось. Він дивився на мене як зазвичай: серйозно та спокійно. Не здригнулись ані голос, ані серцебиття. І мені стало цікаво скільки носферату він вбив у своєму житті. Та питати про це я ніколи не стану.

— Це не просто цікавість. Це важливо, бо я не жартував, Шера. Чаклуни Конклаву полюють на тебе. Йдучи за Норою, вони б не переховувались так.

— Вони йшли за тим неправильним носферату! — тепер я огризалась слабкіше, все ще чіпляючись за надію, що я просто опинилась не в той час не в тому місці. Але Мор безжально обірвав мене: