36

Ми повернулися в місто крізь пелену дрібного снігу. Одразу звернули до промислового кварталу. Я ступила на бруківку тротуару, і під чоботом глухо хлюпнуло — сніг перемішався з дорожньою багнюкою й перетворився на сіре місиво. Над головою з шипінням вивергалися товсті труби, викидаючи хмари гарячого повітря, які миттєво танули в морозі. На вулиці вже запалали газові ліхтарі, хоч сутінки щойно почали згущуватися. Їхнє жовте, немічне світло ледве пробивалося крізь снігову мряку. Повз нас із гуркотом проїхала вантажна платформа на паровій тязі. Від її гарячого, пропареного боку несло їдким вугільним димом і розжареним металом.

— Ти впевнена, що нас там зустрінуть? — спитав Мор. Його зіниці розширились, дихання ставало важчим. Клеймо тягнуло з нього сили, поки він прикривав мене щитом, але чаклун не сказав жодного слова докору.

— Сподіваюсь, — буркнула я, і отримала повний осуду погляд.

Біля майстерні годинникаря Нора та Лео спинились, відстали від нас. Дівчинка дивилась як у вітрині заворожуюче крутилися бронзові шестерні та механічно цокали важелі. Крізь запотіле скло, схоже на молочний лід, видно, як майстер схилився над верстатом, а над ним ритмічно погойдувалась лампа на мідному кронштейні.

Я звернула за ріг, а чаклун гукнув лицаря з принцесою, і вони кинулись наздоганяти нас. 

Під ногами хрускотіло розбите скло — залишені  сліди нічної метушні. Нарешті, я побачила потрібну вивіску.

Невелике складське приміщення освітлювала єдина лампа. Вона миготіла, ніби відбивала ритм, сигналізуючи комусь. Мор зробив жест рукою, спиняючи Лео та Нору на порозі, уважно озирнувся, а я сміливіше пройшла вперед, повз стелажі з наваленим на них брухтом та кілька куп різноманітних коробок.

З-за великого столу, такого ж пильного і захламленого, як решта приміщення, вискочило дещо схоже на худющого ведмедя. Своїм рухом створіння перевернуло дощечку, на якій стояли складені металеві кружки, і вони з гуркотом впали на підлогу, задеренчали, розкотившись в різні боки. Створіння з-за імпровізованої стійки брудно вилаялось та нарешті повернулося.

Те, що нагадувало патлату голову низького ведмедя виявилось пухнастою чорною шапкою, а шерстяне тіло — хутряним кожухом.

— Хто ви? — чоловік однією рукою вперся в стільницю, а другу тримав під нею, і я не сумнівалась, що там в нього зберігається пістолет або рушниця. Він уважно придивився до мене маленькими очима, що губились на його припухлому червоному обличчі.

— Я прийшла від Коула з Рідле, — в мої очах зʼявилось та щезло рубінове сяйво. — Він мій боржник, а ти — його. За рахунок його боргу мені потрібна твоя допомога.

Чоловік повільно обвів мене поглядом. Навіть перегнувся через стіл, щоб оглянути чоботи. Знову повернувся до обличчя і задумливо примружився. Я встигла подумати, що ця людина, імʼя якої я вже давно забула, встиг віддати борг, але врешті він поклав на стільницю і другу руку.

— Руда носферату, — повільно сказав, все ще вагаючись. — Наскільки я розумію, ти Шерісса?

Кивнула, ззовні зберігаючи розслаблену позу, але уважно стежила за кожним його рухом. Та на позиціях інформаторів гільдій не затримуються дурні. Тому чоловік думав, не роблячи різких рухів. Врешті поморщився та спитав:

— Дівчинка, що з тобою, це герцогиня Дюмонт?

Ззаду почувся шерхіт металу. Лео оголив меч. Інформатор зацікавлено скосив на нього очі, але замість страху в них зʼявився відверто гендлярський інтерес, наче він вже рахував кому і за скільки можна продати справжню лицарську зброю.

— Так, це вона, — я різко повернула собі втрачену увагу інформатора. Зловила погляд щурячих очей та зробила крок ближче, показавши ікла: — Але її треба сховати та допомогти нам провести ніч у місті спокійно.

Він смикнув кінчиком широкого носа, ще раз глянув мені за спину та по-діловому уточнив:

— Тільки ніч? 

— Так.

— До світанку?

— До того як повністю розвидниться.

— Добре, — він лишився задоволений торгами. Відвернувся, пройшов до одного зі стелажів і став самозабутньо у ньому копатися, як свиня у багнюці. Врешті дзенькнув знайденою там звʼязкою ключів, витягнув з неї один та простягнув мені, назвавши адресу. Потім додав: — Не кращі готелі столиці, але пересидіти ніч можна. — це скоріше було адресовано герцогині, а до мене інше: — Коулу скажеш, що я відплатив, — він ще раз покосився на Нору, задумався: — А може він мені ще й винен лишився.

— Не лишився, — обрубала я. — Вважай, він тобі гарантував, що носферату прийде тільки за послугою, а не за твоїм життям.

Після цього я розвернулась і пішла до виходу. Вже на іншій вулиці Лео нервово спитав:

— Ми йому можемо вірити? Він не розповість усім про Елеонору?

— Звісно розповість, — я підкинула ключ над долонею та вправно спіймала. — Але тільки завтра, після світанку. До того час є.

Лицар пропихтів щось обурене, але далі не сперечався.

За четверть години ми вийшли за межі житлових кварталів. Вулиці ставали ширшими, порожнішими. Замість крамниць тягнулись ряди цегляних ангарів з іржавими воротами. Деякі були замкнені на величезні замки, інші зяяли чорними провалами.

Сніг сипав густо, великими пластівцями, глушив звуки. Лише десь далеко гуркотіли вагони на під’їзних коліях.

Повз нас тягнулися складські будівлі. На одній ще світилося вікно, мабуть, нічний сторож. 

Ми звернули до однієї з будівель старого депо. Цегла на стінах полущилася, мідні водостічні труби позеленіли від часу. Але двері були нові, з масивним засувом.

Всередині пахло деревом, металом і вогкістю. Перша кімната виявилася величезною — колись тут, напевно, ремонтували якісь механізми. Під стелею тягнулися залишки кранових балок, у кутку стояла іржава піч-буржуйка. Єдине вікно, широке та брудне, виходило на порожній двір, де вже намело снігу.

Принюхуючись, я пройшла далі. Менша кімната була затишнішою, здається іноді хтось справді жив тут. Вузьке ліжко з сірою ковдрою, а над ним полиця з дрібними речами. Збоку примостилася мідна мийка, а на залізній плитці стояв закіптявлений чайник. За фанерною перегородкою ховався санвузол — я чула, як там щось булькало в трубах.