35

Ми вискочили на галявину, саме туди, де залишили Лео з Норою, сподіваючись на те, що вони будуть в безпеці. Але замість них нас зустріла порожнеча, що стискала груди холодним передчуттям біди. Лише зім'ятий мох, наче хтось катався по ньому, зламані гілки, що стирчали гострими уламками, і темні плями на корі дерев зостались безмовними свідками недавньої сутички.

В замерзлій землі лишився глибокий відбиток копита. Поруч тягнувся слід, ніби щось волокли крізь підлісок, зминаючи траву й залишаючи за собою борозну. Я присіла, торкнулась пальцями вологої землі. Слід свіжий. Вони щойно тут були. Може, хвилин десять тому. Не більше.

— Туди, — вказав чаклун. Я кинулась за ним.

Гілки шмагали по обличчю, залишаючи пекучі подряпини.

І от почулися крики. Високий, наляканий голос, що пронизував повітря, мов лезо ножа — Нора. Чоловічі вигуки, грубі й безжалісні. Різкий металевий стук — меч, що врізається в щось тверде. Звуки битви, що наближалися з кожним кроком. Ми вирвались з-за дерев, продираючись крізь густі зарості, і опинились на узліссі.

Переді мною розгорнувся справжній хаос. Лео стояв в його центрі, мов буря у людській подобі — його фігура рухалась зі смертоносною грацією, змушуючи ворогів відстрибувати та намагатися обійти його. Кожен рух був точним, вивіреним до дрібниць, невблаганним. Один нападник уже лежав нерухомо, його тіло скрутилось у неприродній позі. Другий задкував, волочачи за собою понівечену ногу. Третій щосили намагався прицілитись із самопалу — але марно. Лео вибив зброю з його рук одним чітким ударом, і та відлетіла вбік, грюкнувши об стовбур сосни.

Краєм ока я помітила, як Мор різким жестом здіймає руку вгору, пальці його склалися в якомусь складному знаку. Спалах зеленуватого світла — і двоє розбійників впали, наче підкошені невидимою силою. Земля під ними здригнулась, тріснула — і раптом коріння, товсте й жилаве, виринуло з-під ґрунту та снігу, мов живі змії. Воно вчепилось у ноги нападників, обвило, стиснуло з такою силою, що я почула хруст кісток навіть звідси. Чоловіки заверещали від болю та жаху.

Схопивши перший-ліпший камінь з землі та майже не цілячись, я замахнулась на ворога, що намагався підкрастися до Лео ззаду. Камінь зустрівся з потилицею чоловіка у дранті, і той важко рухнув на землю.

І саме тоді мою увагу привернуло іржання коня, погляд метнувся вбік. Там, біля тварини, двоє розбійників, скориставшись метушнею битви, жадібно рилися в сідельних сумках, витягуючи все підряд. Один з них висмикнув знайому коробку та сунув за пазуху.

Бурштин. Те, заради чого я вирушила в цю кляту подорож.Те, що давало мені змогу жити майже як звичайній людині.

Паніка вдарила в скроні пульсуючим болем. Я кинулась до них, ноги самі понесли вперед. Катастрофічно не вистачало швидкості, яку могла дати мені тільки ніч.

Розбійники помітили мене, один кинувся навтьоки, а другий, що схопив бурштин, взагалі застрибнув на коня та вдарив його в боки. Я мчала за ним, та раптом ззаду долинув придушений зойк, що змусив мене відволіктись.

Озирнувшись, побачила як бородатий чоловік схопив Нору. Його брудна, обвітрена долоня закривала їй рот, поки він тягнув її до лісу.

Я зупинилась як укопана. Час сповільнився для мене, застиг на місці, і все ув’язло в ньому, як в смолі. Повітря в легенях перетворилось на важкий камінь, що душив зсередини. А перед поглядом постала не Нора, а Ярі. Її блакитні очі сповнені жахом, її струнке тіло, яке понівечили такі ж брудні чоловічі руки. І кров, яка лилась на свіжий сніг.

Лють накрила мене з головою, відігнала усі думки. Серце калатало так гучно, що здавалось, зараз вистрибне з грудей. Часу на роздуми не лишилось.

Я кинулась до Нори, налетіла на її нападника ззаду, поки той дивився в бік лицаря та чаклуна, вдарила з усієї сили, відчуваючи, як біль пронизує мої кісточки, потім ще раз. Той застогнав, відпустив дівчинку, і впав на коліна. Нора миттєво відскочила, не втрималась на ногах, впала, та відповзла. А я схопила нападника за волосся та приклала головою об стовбур дерева. Він смикнувся, спробував дістати мене рукою, та я вдарила ще раз, і він обм’як. Але я не спинилась.

Очі застилав палкий гнів.

— Досить! — Мор обхопив мене за плечі, смикнув назад, притискаючи до себе. Зафіксував руки, не дав вирватись. Прошепотів на вухо, обпалюючи гарячим диханням: — Шера, спокійно. Все скінчилось.

Труснувши головою, я нарешті отямилась. Сніг та чорну землю під ним вкривали багряні сліди. Заспокоївши дихання, смикнула плечем, і чаклун відпустив мене. Решта розбійників розкинулись хто де. Оглянувши перелякану Нору, біля якої вже сидів Лео, та поле бійки, я обернулась до Мора.

А наступної миті зашипіла та сховала руку в рукав. Шкіру мов окропом облили. Наступної секунди відчула дотик розпеченого заліза до щоки й стрімко накинула каптур, але поки робила це, оголені пальці потрапили під вогняні промені.

— Шера! — вигукнув Мор, усвідомивши що сталось. — Де твій бурштин?

Намагаючись сховатись під тканиною, хоч і знала, що надовго вона не врятує, я лиш торкнулась порожнього ланцюжка на шиї. Останні краплини енергії я витратила, навіть не усвідомивши цього.

— Нора, де скринька? — чаклун обернувся до дівчинки, але вона тільки перелякано мотнула головою. Лео спантеличено озирнувся:

— Усе було в сумках на коні.

— Вони його вкрали, — прошипіла я, намагаючись загорнутися в тканину, як в кокон. Погляд Мора метався землею. Коня вже давно не було видно та чутно, і не зрозуміло як далеко могли втекти розбійники.

— Ми йдемо в місто, — вирішив Мор. Лео спантеличено обернувся до нього:

— Не можна, там небезпечно! Треба продовжувати йти на північ!

— Вона помре до заходу сонця! — визвірився на Леонарда чаклун.

“То хай помре”, — читалось в очах лицаря.

— Ідіть до Вільморку, — тихо сказала я, відчуваючи, як ускладнюється дихання. І все нестерпнішим стає запах крові навколо. Зиркнула на чаклуна з-під каптура: — Я десь сховаюсь, а вночі спробую повернути бурштин.