34

Верховний магістр — офіційний лідер Конклаву, не змінювався понад тридцять років. Чаклуни можуть продовжувати своє життя магією, а чим довше живуть, тим більше вдосконалюють майстерність і сильнішими стають. Якщо прагнуть цього, звісно. Верховний був не тільки очільником організації, але і вважався офіційно найсильнішим серед чаклунів.

Новина, яку озвучив Мор, змусила хитнутись землю в мене під ногами.

Звісно, усі ми смертні. Але у смерть Верховного чомусь не вірилось. 

Цікаво, що ж тепер почнеться у лавах чаклунів? Чи зможуть Великі Магістри домовитись між собою та легко обрати наступника? Чи нам доведеться побачити боротьбу за владу?

— Звідки ти знаєш? — Нора зіскочила з коня, обережно підійшла до Мора. Почувши її тихий голос, він стрепенувся, труснув головою, вибиваючи з неї думки, та важко піднявся.

— Відчуваю, — відповів похмуро. — Усі чаклуни це відчули.

— Мені дуже шкода, — прошепотіла Нора, з’єднуючи руки в замок, облизнула потріскані губи і подивилась на Мора з острахом: — Це означає, що ти не зможеш виконати завдання?

Він глянув на дівчинку здивовано.

— Ні. Для мене нічого не змінилось, — збрехав так впевнено, що я скривилась. — Але нам треба заїхати в найближче місто, дещо передати.

— А це безпечно? — схаменувся Лео. — Ти сам казав, що краще прямувати у Вільморк.

— Казав, — погодився чаклун. — Але ситуація змінилась. Треба в місто.

— Можливо, нам з Елеонорою варто почекати десь? — все ще хвилювався лицар. І Мор, трохи подумавши, погодився, щоб ми лишились за околицею. Але у мене були свої думки на цей рахунок. Якщо вже праведний син Ордену причепився до нас, мов репʼях, то хай посидить зі своєю принцесою, а я теж не проти заскочити в місто.

Майже в кожному з міст є люди гільдій, і їхні інформатори. А завдяки Коулу, і тому, що колись він став моїм боржником, я могла розраховувати на отримання інформації задарма. Точніше, його коштом.

Знайшовши тихе безпечне місце, ми залишили Лео та Нору очікувати. На новину, що я піду з ним, чаклун спершу зреагував негативно, але зрештою махнув рукою і змирився.

— Ти його знав? — спитала поки ми пробирались через кущі до тракту.

— Верховного знають усі чаклуни, — він знизав плечима, не обертаючись до мене. Я відвела від обличчя пухнасту ялинкову лапку, і побачила накатану дорогу, що вела до околиці міста.

— Не було схоже на те, що ти дізнався про смерть незнайомця, — передражнила його, пригадуючи питання про Айзу. Чаклун відповів не одразу. Вийшов на дорогу, озирнувся. Вдалині виднівся диліжанс, що прямував до міста. Десь за полосою лісу пролунав гудок паротяга, з-за дерев в небо потягнулася цівка сірого диму.

Мор сховав руки в кишені та швидко рушив до міста. Я крокувала поруч.

— Він навчав мене, — зізнався врешті Мор.

— Верховний? — здивувалась я. — Мені здавалося, він керівник Конклаву, а не звичайний чаклун.

Мор опустив погляд, ледь помітно усміхнувся куточками вуст. Заговорив з теплотою, наче поринув у приємні спогади:

— Так. У Верховного, так само як у Великих Магістрів, не може бути учнів. Це заважає основній роботі. Але коли справа торкається вибору нового Великого Магістра, то хтось з вищевказаних має стати його наставником.

Тепер я дивилась на Мора з захватом:

— То ти все ж був Кандидатом у Великі Магістри!

— Так, — але він мого настрою не поділяв. Обличчям пройшла тінь суму, стерши залишки посмішки: — Але жоден з Великих не погодився стати моїм провідником. Вони були проти моєї кандидатури, і вимагали лишити мене в статусі Кандидата. Але Верховний… — Мор замовк, підтиснув губи та наморщив лоба. Наче намагався згадати в подробицях події минулих часів. Зрештою, повернув спокійний вираз та сухо завершив: — Верховний наполягав та особисто став моїм наставником.

Мені здалося, що за цією фразою приховано набагато більше. Але копатися в чужому горі огидніше, ніж у брудній білизні, тому я припинила допит. Можливо, колись дізнаюся подробиці, а як ні, то в мене і власних проблем вистачає.

Ми дійшли до міста, накинули каптури та попрямували до поштової станції. Я не стала заходити всередину, лишилась за рогом будівлі, ховаючись від очей патруля. Все ж чорноволосих чаклунів багато, а от в компанії з рудою дівчиною поруч точно менше, враховуючи, що шлюби або постійні стосунки для них занадто рідке явище.

Розглядаючи небо, я згадала як ми вперше йшли до Вільморку з Ярі. Це було на початку зими, яка на півночі завжди сніжна та холодна. І чому мене тягне у Вільморк саме взимку? Ще жодного разу не потрапила сюди навесні чи влітку.

Тієї зими снігу насипало по коліна. Ярі потопала в ньому, ледь могла йти. Доводилось більшу частину шляху нести її на собі. Я б краще їхала на потязі, але на черговій станції в наш вагон увійшов чаклун, і, схопивши малу, я вистрибнула на перон в останню мить.

З появою Ярі я стала боязливою та надто обережною. Можливо, втомлений після замовлення чаклун навіть не звернув би на нас увагу. Але якби звернув?

Так ми і опинилися у засніженому лісі. Ярі подобалось. Все біле, блищить, гілками стрибать пташки з червоними грудками, вдалині пробігла лисиця, завмерла, ворухнула вухами, прислухавшись, але злякалась дитячого сміху та втекла.

Мені подобалося за нею спостерігати: як вона росте, як вчиться новому, як дорослішає та змінюється. Вона робила мене кращою, іншою. Можливо, щось з цього в мені лишилось, якщо навіть Айза помітила?

Ярі любила зиму: холодну та сніжну. Щоб мороз щипав за щоки та малював на склі візерунки. Тоді її любила і я. 

Але потім зненавиділа.

— Шера, — гукнув чаклун, і я вигулькнула зі схованки, опинившись поруч з ним. Він сховав чек у кишеню та кивнув: — Можемо йти. Куди тобі треба було?

— Тут, недалеко, — я вказала напрямок, навіть повернулась в той бік, але раптом чаклун зупинив мене. Схопив за руку та смикнув назад:

— Стій! Щось сталося з Елеонорою!

Я ошелешено обернулась до нього:

— Що? Ми ж лише годину назад пішли від них.