33

Ледь встигла виставити руки, щоб не порахувати сходинки зубами. Айза з гарчанням потягнула мене на себе. Мої пазурі лишили в камінні борозни.

— Шера! — скрик лицаря.

— Вали геть! — моя відповідь, і його швидкі кроки.

Смикнула ногою, але Айза відмахнулась, продовжуючи тягнути мене в темряву коридорів. Та я змогла зачепитись за кут, встромила у стіну пазурі, смикнула ноги на себе.

— Отак ти вирішила відплатити старій подрузі? — ненависть просочувала голос Айзи. В мою ногу немов увіпʼялись гострі леза. Скрикнувши, вивільнила іншу кінцівку, вдарила підбором по руці Айзи. Вона зашипіла та відпустила мене. Підскочивши на ноги, ледь знову не впала, але притримуючись за стіну, позадкувала:

— Ти впевнена, що дійсно хочеш отримати від мене плату за минуле?

Вона стояла, опустивши руки вздовж тулуба. Розірваний одяг вкривала кров, прекрасне волосся розкуйовдилось. Очі вже сяяли зовсім тьмяно, а на губах зʼявилась напівбожевільна широка посмішка.

— А ти змінилась, Шера, — промовила вона, повільно насуваючись на мене.

— Усе має змінюватись. Те, що не змінюється, помирає, — відповідаючи, я наосліп задкувала. Поки ми йшли до виходу, тіні ставали далі слабшими. І тепер ані я, ані Айза не намагались ними користуватись, боячись увійти та назавжди зникнути в них, більше не виринаючи.

— Маячня, — буркнула Айза. І зробила випад. Я відвела удар, перехопила її руку та відштовхнула. Вона відскочила, обернулась, знову кинулась вперед. Зуміла дотягнутись, залишила на моїй щоці слід, та я змістилась в бік і сильно вдарила її кулаком в живіт, у незагоєну рану. Вона зігнулась навпіл, закашлялась кровʼю. А я ледь не впала через пошкоджену ногу. Схопилась за стіну та поспішила до сходів.

Коли до них залишалося кілька кроків, відчула наближення Айзи. Рефлекторно сахнулась вбік. Її рука схопила повітря. Аж раптом в іншій блиснуло лезо.

Нога підвела саме в цю мить. Хитнувшись, я впала. Кинджал свистнув над моєю головою. Відповзаючи, вдарила пʼятою в її коліно. Айза загарчала, але більше не відступила, перенесла вагу та кинулась на мене.

Зненацька ніби невидимий велетень схопив її ззаду і стрімко потягнув вглиб коридору, де вона і зникла в темряві за рогом.

— Ціла? — Мор підхопив мене під руку, потягнув сходами нагору, не чекабчи відповіді. Я тільки дослухалась до того, що відбувається ззаду.

— Ми не відчули тебе, — відчужено сказала я, вивалюючись через поріг. Ліс наповнювало холодне світанкове сяйво, у якому танцювали, повільно спускаючись на сіру замерзлу землю, сніжинки.

— Я теж чаклун, і теж вмію полювати на носферату, — нагадав Мор, і закрив вхід до катакомб, навіть узявся ретельно засипати його гіллям, хвоєю та землею.

Озирнувшись, я помітила Лео та Нору, які визирали з-за дальніх кущів.

— Подивитись твою ногу? — запропонував чаклун. Але я вперто підвелась сама, і хитнула головою:

— Не треба. Краще хлопцю допоможи. Вона його ледь не зжерла.

— Я вже залікував його рану, — Мор покосився на мою литку з осудом, але вмовляти не став. — Лікувати інших на відміну від себе, я ще можу досить добре.

Проігнорувавши ці слова, я пошкандибала до герцогині та її лицаря. Останній дивився на мене одночасно захоплено та обурено:

— Я дійсно повірив, що ви дасте їй мене вбити! — він супив брови, переводячи погляд з мене на чаклуна.

Зітхнувши, я впала на настил з хвої та засохлого листя, відкинулась на стовбур дерева та прикрила очі.

— Може нам варто тікати? — нервово поквапила Нора. Мор відреагував спокійно:

— До вечора вона з підземелля не вийде. Носферату взагалі не можуть знаходитись вдень під відкритим небом.

Лео і Нора одночасно обернулись до мене. Замість відповіді, навіть не відкриваючи очі, покрутила в пальцях ланцюжок з камінчиком бурштина. Останній вже загрозливо схуд та витончився, але вимагати у Нори новий зараз було надто лінь. Хотілось просто трохи поспати. 

— Ми відпочинемо тут деякий час, — вирішив чаклун. — Не довго.

Леонард спробував сперечатись. Але я вже не дослухалась, поринаючи у приємну рятівну темряву.

За дві години ми продовжили шлях. Спершу мовчки, уважно дослухаючись до звуків навкруги. Потім стали тихо перемовлятись Лео та Нора, яку лицар посадив на коня, і вона майже лежала на його шиї. Та врешті пролунало досить гучно:

— Чому ви не вбили того монстра?

Чаклун відповів байдуже, скидаючи відповідальність з себе:

— Я не можу.

Скептично глянувши на нього, я відповіла в тій же манері:

— А в мене не вийшло.

Лео обурено пирхнув:

— Не правда. Мор міг вбити її зброєю, а не магією, а Шера могла б одразу відтяти голову, а не гратись, — він трохи прискорився, наздоганяючи мене та зазирнув в обличчя: — Ви дійсно з нею подруги? Вона не брехала про ваші «старі часи»?

Крокуючи далі, склала руки за спиною. Лицар не витримав мого прямого погляду, відвернувся, насуплено вдивляючись у ліс. Його фізичну рану чаклун зцілив, але спогади забрати не міг. Нора зацікавлено прислухалась.

— Не брехала. І здається, ти забув, що таких монстрів, як я, слід боятися. Колись мені так само доводилось вбивати. І я робила це.

Нора злякано втягнула носом повітря, відхилилась. Як завжди глянула на чаклуна, шукаючи захисту. Але Мор тільки сумно посміхнувся:

— Не схоже було, що це зустріч двох давніх подруг.

Я поморщилась, опустила погляд. Сніжинки поступово вкривали килим з листя та хвої білим нальотом.

— Милої зустрічі, вона звабила, а потім намагалась зжерти мого коханця. Я ледь встигла відшукати їх та відтягнути Айзу геть. Чоловіка вдалось врятувати, але більше я його не бачила.

— Справжня жіноча дружба, — отруйно прокоментував Лео. А Мор знову поставив питання:

— Тоді чому ж не вбила її? Не хотілось помститися? Адже ти могла її прикінчити, ти сильніша за неї, та не стала.

Я мовчки дивилась на землю, на носки черевиків, на сніжинки, які ставали дедалі більшими та важчими і все швидше падали, вже майже не танцюючи в повітрі.