32

Усі погляди звернулись до мене. Меч з тихим свистом все ж покинув піхви. Кінь жалібно заіржав, позадкував, потягнувши за собою Нору.

Кілька секунд я міркувала, та все ж усміхнулась у відповідь:

— Айза! Давно не бачились. Років сорок минуло з останньої зустрічі?

— Не знаю, — вона дзвінко розсміялась, але звук швидко поглинули стіни: — Одним десятиліттям більше, одним менше, я вже і не рахую. Але рада тебе бачити! Ось тільки… 

Дитя Ночі замовкло. Я відчувала як вона придивляється та зникає у тінях. Голос донісся з іншого боку, і Нора з конем одночасно здригнулись.

— Це чаклун, Шера?

Мій голос прозвучав байдуже:

— Так, але можеш не боятися, — я глянула на Мора, як на останнього невдаху. — Він не здатний вбити.

Чоловік здивовано підняв брови, дивлячись на мене. Я відвернулась. І чому мене взагалі зачепили його слова?

У темряві спалахнули дві червоні цятки. Вони поволі наблизились, і з чорноти виступила жінка. Айза виглядала років на тридцять завжди, скільки її памʼятаю. Висока, струнка, вона мала чорне шовковисте волосся, що спадало на плечі та спину, бліду ідеальну шкіру гарного обличчя та вроджений хист до зваблення. Можливо, через таких як Айза зʼявилися легенди про монстрів, що заманюють у тенета обманом, вродою і чарівним голосом, а потім вбивають.

Вона уважно придивилась до Лео, та все ж спинила погляд на дівчинці, хитро примружилась.

— Ці люди зі мною, — твердо сказала я, скинувши руку вбік, наче закривала Нору від погляду носферату. Оцінила її дорогий дорожній костюм, який встиг добряче забруднитися, та поцікавилась: — Що ти тут робиш, Айзо?

— Люди з тобою? — вона відкрито проігнорувала моє питання. Обурено сплеснула руками: — Це що за новина? Тільки не кажи, що і чаклун з тобою! В тебе настільки зіпсувався смак на коханців?

Я стиснула ікла, продовжуючи посміхатися губами. Не їй говорити мені за коханців!

Мор завбачливо зберігав мовчання. І тепер я чітко розуміла чому.

Впоратися з однією сильною носферату без здібності вбивати чи шкодити в нього може і був шанс, але що робити з двома…

— Він мені не коханець, — відрізала я. — Просто ситуативний напарник. То ти скажеш, що забула в катакомбах і як взагалі сюди потрапила?

Айза все ж не наважилась наближатися до чаклуна, обійшла його, оглядаючи мов купу гною, а от до Нори усміхнулась привітніше. Я ступила вбік, щоб опинитись між ними. Зацікавлено підняла брови, виказуючи неймовірний інтерес до життя давньої знайомої. Зрештою вона сфокусувала погляд на мені:

— Кілька років назад мені показав шлях сюди один добрий друг, — останні слова вона вмовила з придихом. Глянула на мене зверхньо, наче вихвалялась своєю черговою перемогою. Я лишилася байдужою, а от лицар не витримав:

— Вхід до катакомб може знати тільки член Ордену!

Я вже хотіла знову перетягнути увагу Айзи на себе, сказавши, що будь-який золотошукач чи авантюрист міг випадково наштовхнутися на підземелля, але не встигла. Айзу огорнула тінь, а за мить вона опинилась за спиною Леонарда. Хлопець спробував відсахнутися, але на його плечах вже лежали витончені жіночі руки з довгими чорними пазурами.

— Він і був членом Ордена. Прекрасним сильним лицарем. 

Покосившись на загрозливі кігті, Лео сердито сказав:

— Лицар не поведе у священні ходи носферату!

Айза весело розсміялась. Вона вміла робити це так щиро та гарно, що збивала з пантелику. От і Леонард завмер, косячись на жінку через плече, а вона раптом припала до нього, притислася усім тілом, обійняла руками, з яких зникли пазурі, і млосно прошепотіла на вухо:

— Закоханий чоловік здатен на будь-яку дурість.

Лео наче закамʼянів від такого. Його погляд метнувся в один бік, потім в інший, врешті вперся в підлогу. Обличчя залило румʼянцем, навіть подих перехопило. А руки Айзи ковзнули по його одягу вниз. 

— Відпусти його! — викрикнула Нора, спробувавши вискочити з-за мене, але її схопив за руку чаклун та відсунув назад.

Айза все ж відпустила лицаря, знов зникла у тінях і зʼявилася коло мене.

— А де той лицар зараз? — пробелькотів Лео. Айза, не дивлячись на нього, кинула:

— Помер.

Жодна з нас не стала уточнювати як само. Ми розуміли, а Лео це не варто було знати.

— Навіщо ти ховаєшся тут? — прозвучало моє питання: — Щось сталося?

Вона задумливо глянула мені за спину та одразу відвела погляд, підтиснула губи.

— Чаклун тобі не нашкодить, — запевнила я. Судячи з виразу обличчя Айзи, вона не повірила, але все ж відповіла:

— Кілька років тому на мене полювали.

Я насупилась та склала руки на грудях. Придивилась до Айзи уважніше. Чи не постаріла вона? З чого така обережність?

— На нас завжди полюють, — нагадала їй. — Це для тебе привід закопатись під землю?

— Не верзи дурниць, — спалахнула вона. Нервово махнула в повітрі рукою, наче відганяла муху. — Мене дуже часто намагалися вбити, Шера. Але цього разу все було інакше. Чаклуни не збирались мене вбивати, вони намагались схопити. Я потрібна була їм живою.

Ззаду зацікавлено хмикнув Мор. А я спантеличено вирячилась на Айзу: 

— Схопити? З чого ти це взяла? Та й навіщо їм хапати нас… — голос ставав все тихішим з кожним словом. Айза роздратовано відмахнулась:

— Є різниця: чи стріляють у тебе бойовим заклинанням, чи сіткою. Зрозуміти досить легко.

Всередині мене заворушилося погане передчуття. Воно було таким огидним та жахливим, що я відкинула його. Настільки нагадало дещо, що пережила я, і що відчайдушно намагалась забути.

— Тому я сховалась. Краще перечекати деякий час. А від кого тікали ви?

— Від чаклунів, — відверто зізналась я, і поки Айза напружено оглядала Мора, додала: — Покажи нам вихід. Ми маємо дістатись Вільморка. 

Вона перевела на мене червоноокий погляд. Придивилась, наче засумнівалась, що дійсно бачить стару знайому. Деякий час думала, але все ж посміхнулась куточком рота:

— Звісно. Ідіть за мною.

Айза розвернулась та рушила вперед, а я швидко глянула на Мора. Той кивнув.