31

У пітьмі ми швидко йшли вперед. Дорога вела вниз пологим схилом. Чаклун замикав, постійно озирався. Мені здавалось, що він відчуває тих, хто йде за нами. І від цього ще більше нервувало та злило те, що нікого не чула я.

— Десь тут, — Леонард ледь не зашпортався об коріння в темряві. Подався в бік. Нора спантеличено спостерігала за ним, тримаючи повіддя коня. На останнього я глянула з сумнівом. Чи достатньо широкі коридори катакомб, щоб ними пройшла тварина?

— Це має бути тут, — бурмотів лицар. Він впав на коліна та узявся розгрібати землю під величезним дубом. Я підійшла ближче, зазирнула йому за плече, але нічого не побачила.

— Має, — зневірено видихнув Лео і рачки переповз трохи далі, знову узявшись колупатися у землі.

Мор вдивлявся у темряву, невдоволено мружився, і врешті не витримав.

— Відійди!

Лео ледь встиг відскочити, коли чаклун змахнув рукою. Землею пройшла вібрація, дерева затремтіли, ґрунт розпушився, наче шерсть на загривку звіра встала дибки. І раптом з іншого боку дуба, скинувши з себе кілька слоїв землі, опалого листя та хвої, розчахнулись міцні двері. Оббігши дерево, я першою сунулась до них. Побачила довгий спуск вниз. Коридор та сходи виглядали міцними, та й місця для коня тут явно вистачить. Все ж лицарі завжди їздили верхи, навіть коли прийшла мода на диліжанси, а потім і потяги.

Чаклун запустив вперед світляка. Лицар притримував Нору та коня, обережно спускаючись.

— Вони близько, — прошепотів до мене чаклун.

— Вони нас помітили? — я глянула на його напружене обличчя. Чоловік зазирнув мені в очі, наче щось шукав в них:

— Вони полюють за носферату, — чітко вимовив він. — І я маю на увазі не того задохлика, — а потім підштовхнув мене до спуску в підземелля. Спантеличена такою відповіддю, я без заперечень пішла за лицарем і дівчинкою. Ззаду грюкнули двері, і чаклун наздогнав мене. Скосивши очі в його бік, помітила як він притримується рукою за стіну.

— Начаклувався? — спитала з роздратуванням, яке відчувала зовсім не до нього. Скоріше мене нервував факт, що я абсолютно не розуміла що відбувається навколо.

— На дещо сил в мене досі вистачить, — криво посміхнувся чаклун, але в очі мені не дивився.

Ззаду грюкнуло, засвистіло.

— Шера, швидше! — чаклун прискорив крок, нам навіть довелося перейти на біг. Сходи закінчились, короткий коридор вивів нас до роздоріжжя. Нора обхопила себе руками і злякано глянула на лицаря:

— Куди йти?

Він нервово озирнувся, насупився.

Ззаду пролунав скрегіт. Повіяло холодом. Двері відкрили, але я так і не почула ані голосів, ані запахів. Та мені вистачило мізків зрозуміти, що це не просто протяг. Позадкувала, рефлекторно прикриваючи собою Нору, глянула на Мора.

Чаклун зблід. Кинув швидкий погляд на стіни та стелю. І перш ніж я встигла втрутитись, а лицар схопитися за меч, зробив рух, наче схопився рукою за важіль та смикнув його вниз.

Тієї ж миті пролунав оглушливий гуркіт. Стеля над сходами обрушилась, закриваючи прохід. У повітря здійнявся пил, магічний світляк згас. На деякий час навіть я осліпла, примружилась. Оглухла від невпинного скреготу і гуркоту каміння, мов ціла скеля обрушувалась над нами. Та врешті все скінчилось.

Пил набився у ніс та рот, змушуючи кашляти, вкрив шкіру, і я спробувала марно від нього позбутися, але швидко зрозуміла, що нічого не вийде. Коли трохи розвиднілось, побачила що Нору надійно укрив собою Лео, а от Мор стоїть  на колінах перед камʼяним завалом, впустивши голову на груди. Кинулась до нього, струснула за плече:

— Чаклун, ти живий?

— Звісно, — прохрипів він і підняв на мене почервонілі очі. Можливо, зараз у темряві вони могли б сяяти яскравіше за мої.

— Тоді вставай, — я допомогла йому підвестись. Відпустити не наважилась, і сама повела до Нори. У темряві знову спалахнув світлячок. Я невдоволено глянула на Мора, але розуміла, що йти наосліп люди не зможуть.

— Треба забиратись, — промовив чаклун. — Ти згадав шлях?

Лео зацьковано глянув на чаклуна, потім на мої очі, що випромінювали тьмяне рубінове сяйво, кивнув та показав на правий тунель.

— Тоді ходімо. 

І ми дійсно рушили вперед коридором. Першим летів світлячок, вириваючи з мороку рівні стіни та підлогу. Будували орденці на славу. Роздивлятись поки було нічого, та й зупинятись ми не ризикнули. Але незабаром, коли Мор став помітно кульгати, та більше не прислухався до того, що відбувається ззаду, я дозволила нам сповільнитись.

— Нікого? — спитала в чаклуна. Він врешті припинив на мене спиратись, далі пішов сам, припадаючи на ліву ногу:

— Поки відстали, але треба поквапитись.

Незабаром ми вийшли до нового перехрестя. Один з ходів виявився заваленим. Можливо, тут проходив ще який чаклун, або ж підземелля не витримували часу. Я окинула поглядом кілька порожніх ніш, міркуючи що в них могли ховати раніше, та все ж пішла за лицарем, який впевнено вів нас далі.

— Як працює ця твоя мітка? — знудившись, я звернулась до Мора. — Що ти з нею можеш, а чого ні?

Він глянув на мене задумливо, наче міркував чи зможу я обернути цю інформацію проти нього. Та все ж відповів:

— Якщо заклинання направлені на захист, тобто пасивні, то можу використовувати їх майже необмежено. Але чим сильніше чари, тим важче вони даються. Чим більше моя магія впливає на інших людей або природу, тим складніше чарувати.

Лео та Нора притихли, прислухались до нашої розмови. Я не звернула на них увагу:

— Тобто, — протягнула глумливо: — якщо захочеш викликати дощ, помреш?

Чаклун не став чванитися та знизав плечима:

— Знепритомнію точно. Але заклинання погоди загалом енерговитратна справа. Якщо застосую вбивче заклинання, то точно помру.

— Але там, коли ми тікали від найманців… — розгублено пригадала Нора. Мор хмикнув:

— Я не вбивав нікого магією. Штовхав, підпалював одяг, морочив голову. Але не вбивав.

А до мене тільки зараз дійшло усвідомлення. Скинувши підборіддя, я змірила чаклуна поглядом: