30

Золотий шар закотився за обрій і згущались сутінки, коли ми дістались ріки.

Мор підійшов до скелястого берегу, глянув вниз на стрімку течію крижаної води, і видав кілька нецензурних словосполучень.

— Не лайтеся поруч із леді! — шикнув на нього Лео, але Мор не звернув уваги, уважно оглядаючи те, що лишилось від мосту.

Від одного погляду на рештки, ставало зрозуміло, що декого не хотіли пускати на той бік ріки. Частина кам’яних опор зруйнована вщент, їхні уламки стирчали з води, і течія з шипінням билась об них. Обвуглені деревʼяні палі стриміли з ріки, а край скелі, де мав починатися міст, обвалився. Залишки мотузок зачепились за виступ та коливались від вітру.

— Що тут трапилось? — перелякано спитала Нора. Вона теж глянула вниз, притримуючись за надійну руку лицаря.

— Тобі відрізають шляхи до півночі, — промовила я, без остраху присідаючи на краю. Принюхалась, але людей не відчула. Тільки горілий сморід та запах річки.

— Якби це було через мене, то вони влаштували б засідку, — нервово промовила Нора та відступила. Почергово глянула на мене та Мора, шукаючи заспокоєння: — Адже так? Навіщо просто псувати міст? Вони б сиділи тут у кущах та чекали на мене.

— Не так, — Мор сплюнув вбік і з ненавистю втупився у протилежний берег, наче у заклятого ворога. — Переходів через ріку декілька. Краще вивести з ладу ті, які не контролюються вартовими, а засідку влаштувати на тому, що лишиться. На головному тракті. Так нас змусять вийти на дорогу, на якій простіше спіймати.

— І що ж робити? — Нора похнюплено опустила плечі.

— Треба переходити бродом, — впевнено сказав Леонард і вказав рукою на схід: — Якщо пройти далі, є місце де можна спуститись та перейти ріку. Течія там трохи слабша. І йти до того місця не більше години.

Я придивилась у тому напрямку, але через ліс нічого примітного не побачила. Напевно, якщо почекати ще кілька годин, мені вистачило б сил перейти ріку навіть тут. Але з настанням темряви тільки я здобувала переваги, а от інші їх втрачали. Про це подумав і Мор.

— Але там є слизьке каміння, а від крижаної води мʼязи скує спазмами. Ми не перейдемо в темряві.

— Звісно, — Лео глянув на чаклуна, як на самогубця. — Почекаємо світанку та продовжимо шлях.

Мор озирнувся. Примружився, вдивляючись у строкаті сутінки за нашими спинами. Ліс зберігав спокій. Десь далеко прокинулась та вилізла зі схованки непереборна жага крові.

— Ми маємо перейти сьогодні.

— Думаєш, за нами женуться? — Нора закусила вказівний палець, теж крадькома озирнувшись. Але довго вдивлятись у сутінки боялась.

Мор мовчки кивнув. Я розуміла та поділяла його побоювання. Носферату, що йде за нами, дивний. Попри те, що я дійсно не вважала його загрозою, та щось в його поведінці насторожувало навіть мене. Моторошне бажання слідувати саме за нами, наче привʼязаний або… на цій думці я спинила сама себе, задумливо подивилась на чаклуна. Чи може бути так, що той носферату зачарований, щоб слідувати за нами?

Але одразу ж відкинула це. 

Мор правий: чаклуни ніколи не співпрацювали з Дітьми Ночі. Надто непередбачувано ми реагували на магію. Надто сильно ненавиділи одне одного.

— Підійдіть сюди, — наказав чаклун. Обернувся, глянувши на наші здивовані обличчя та додав голосніше: — Негайно!

Піднявшись на ноги, я слідом за Норою підійшла ближче. Лео тримав за повід коня.

— Я відновлю міст, але тримати його зможу не довго. Ви маєте швидко перейти на інший бік.

— А тобі вистачить сил? — я спантеличено дивилась до нього. — Маю на увазі, твою мітку. Вона ж обмежує магію.

— Можеш не хвилюватись за мене, — Мор поклав руку на опору, міцно стиснув на ній пальці. Схрестивши руки на грудях, я поморщилась:

— Я за тебе не хвилююсь. Просто не хочеться впасти на каміння, коли твоя енергія закінчиться.

Чаклун мої слова проігнорував.

Він зробив глибокий вдих, затамував подих, а коли став плавно випускати повітря через стиснуті зуби, вода в річці забурлила. Злякано зойкнула Нора, переступив з ноги на ногу жеребець, а я зацікавлено спостерігала. У повітря здіймалось каміння та, зависаючи над прірвою, утворювало новий міст.

— Чого стали? Вперед! — поквапив Мор. Але я лиш позадкувала:

— А ти впевнений, що воно витримає? Виглядає ненадійно.

Мене неочікувано підтримав Лео:

— Там кінь не пройде!

— А ну заткнулись! — гарикнув Мор. — Він витримає, якщо ви зараз підете вперед, а не будете впиратись, як вівці. 

— Давай ти перший, — я все ще скептично вивчала поглядом левітуючу конструкцію.

— Шера! — він майже прогарчав моє імʼя. — Не витрачай час. Я піду останнім, бо з кожною хвилиною мої сили тануть!

— А я і по низу можу… — вже з більшою любовʼю я глянула зі схилу на ріку. Мор схопив повітря, щоб додати щось, аж раптом Нора вирвала свою руку в лицаря і стрімко рушила до мосту.

— Пані! — Лео кинувся за нею. Я затамувала подих, коли дівчинка ступила на каміння. Конструкція здавалась ненадійною, і я очікувала що вона просто розвалиться або ж хоч прогнеться. Та міст не ворухнувся.

Нора обережно зробила другий крок, потім сміливіше третій. Леонард збентежено ступав за нею. І навіть коли на міст зайшов кінь, каміння лишались незворушним, наче чаклун прибив уламки до повітря гвіздками.

— Ну тепер ти мені віриш? — з осудом спитав Мор. Довелось зчепити зуби та піти на міст.

Здавалось, що під ногами тверда земля, а не чари.

Нора та Лео перебрались, а мені лишалось кілька метрів, коли камінням пройшла вібрація. Рефлекторно завмерши, опустила очі та спробувала зрозуміти що це було. Міст наче похитувався.

— Іди, Шера! — крик Мора штовхнув мене вперед, і я бігом подолала останні метри. Стрімко озирнулась та побачила як чаклун невпевнено рухається слідом. От тільки міст під ним вже не такий міцний, каміння тремтить, наче не витримує.

— Що відбувається, Мор? — під моїм поглядом каміння за чаклуном падало вниз, з плескотом зникаючи під водою.