Розділ 10. Море

Прощання наступного ранку було теплим і трохи сумним, ніби вони розлучалися з рідною людиною.
— Божедаре, ми не знаємо, як вам і дякувати, — зривистим голосом сказала Люба, обіймаючи його. — Ви для нас… ви нас просто врятували.
— Бережіть себе, — просто відповів він. — Живіть, і нехай у вас все буде добре. Це найкраща подяка. І пишіть, як доберетеся.
Дорога на Варну була іншою. Небо стало вищим, повітря прозорішим. Гори залишилися позаду, поступившись місцем горбистим рівнинам, вкритим зеленим оксамитом полів, що прокидалися. Тривога, що сиділа в машині невидимим пасажиром, нарешті, покинула їх.
— Пам'ятаєш, Любо, — раптом сказав Леонід, порушивши тишу, — як ми у вісімдесятих на заводі в черзі на путівку стояли? До Болгарії, в «Золоті Піски».
Люба посміхнулася, хитнувши головою.
— Ще б пак не пам'ятати. Ти тоді зі змінником мало не побився через неї. А дісталася в результаті головному інженеру.
— Еге ж… — протягнув він. — Усе мріяли на море з'їздити. Подивитися, як люди живуть. Хто б міг подумати, що ми ось так сюди потрапимо… не туристами.
— Може, воно й на краще, — несподівано промовила Вероніка із заднього сидіння. — Туристи приїжджають і їдуть. А ми, може, зможемо тут… пожити. По-справжньому.
— Головне, що в нас буде свій куток, — сказала Люба, і в її голосі з'явилася твердість. — А решту… решту наживемо. Руки-ноги є.
На півдорозі вони зупинилися біля придорожнього кафе. Проста радість — вийти з машини, випити гарячої кави зі справжніх чашок, з'їсти по шматку листкового пирога з бринзою — здавалася неймовірною розкішшю. Вони сиділи за столиком на вулиці, мружачись на сонці, і вперше за багато тижнів просто розмовляли. Про погоду, про смішні написи болгарською, про те, який хитрий погляд у місцевого кота, що випрошує частування. Вони були сім'єю. Не біженцями, не погорільцями — просто сім'єю, яка їде до моря.
А потім, за черговим поворотом, воно відкрилося. Спочатку вони відчули його запах — свіжий, йодистий, солоний, який ні з чим не сплутаєш. А потім побачили його. Величезне, синє, воно лежало на горизонті, зливаючись із небом.
Леонід повільно з'їхав на узбіччя і заглушив мотор.
Ніхто не вимовив ні слова. Вони просто дивилися. На сліпучу синяву, на далекі білі баранці хвиль, на безкрайній простір, що дихав силою та вічністю.
— Ось воно… Море, — ледь чутно прошепотіла Люба.
Леонід узяв її руку і міцно стиснув. Він дивився на цю нескінченну воду, яка обіцяла не забуття, а очищення. Варна, місто їхньої нездійсненої юнацької мрії, чекала на них там, за вигином узбережжя. Їхня подорож у невідомість закінчувалася тут, на березі, де починалася нова глава їхнього життя.