Розділ 9. Кіт-аристократ

Нашвидкуруч повечерявши тим, що знайшлося в холодильнику, вони змогли, нарешті, розслабитися. Гарячий душ, що змив пил доріг і нескінченну втому, і м'які, чисті ліжка чекали на втомлених мандрівників. Леонід лежав, слухаючи мирне сопіння дружини, і відчував, як його тіло, що весь цей час було однією натягнутою струною, повільно відпускає.
Завтра треба було знайти продуктовий магазин, закупити їжі. Завтра треба було жити.
І найголовніше — вирішити, що вони робитимуть далі. Але в глибині душі, у найпотаємнішому її куточку, рішення вже було прийнято. Воно народилося з тихих розмов, із тужливого погляду дружини, спрямованого вдалину. Вони поїдуть до Варни. До моря. Безкінечне, сильне, вічне, воно не ставить запитань. Воно просто дихає, і його подих змиває біль. Море зможе їх прихистити й утішити.
Ті кілька днів, що вони провели в Софії, пролетіли в тумані клопотів. Гостинність Божедара дала їм безцінний перепочинок, але невизначеність майбутнього підточувала зсередини. Центром їхнього нового всесвіту стала кухня, де Вероніка, озброївшись ноутбуком, вела справжню битву за їхнє право на дах над головою.
— Ну от, знову! — спересердя вигукнула вона, відкинувшись на спинку стільця. — Квартира ідеальна, ціна підходить, але в кінці анкети — «Домашни любимци?». Ставлю галочку, і все, розмова закінчена.
— Вони що, думають, наш Васько їм усі шпалери здере? — зітхнула Люба, гладячи кота, який, нічого не підозрюючи, муркотів у неї на колінах. — Він же в нас інтелігент. Нічого поганого за все своє ще не довге життя не скоїв.
— Мамо, вони цього не знають, — утомлено відповіла Вероніка. — Для них «біженці з котом» звучить як подвійна проблема. Вони бояться.
Леонід мовчки пив каву, дивлячись на їхній розпач. Він почувався безпорадним. Усі його життєві навички — вміння працювати з деревом, знання техніки, здатність полагодити що завгодно — тут були марними. Їхня доля залежала від швидкості інтернету й галочки в анкеті.
На допомогу знову прийшов Божедар. Увечері, почувши про їхню проблему, він узяв у Вероніки номер телефону однієї особливо ваганої господині.
— Дозвольте, я спробую, — сказав він із теплою посмішкою.
Вони сиділи в тиші, слухаючи, як він говорить по телефону швидкою, співучою болгарською. Вони не розуміли слів, але вловлювали інтонацію — вона була переконливою, спокійною і дуже людяною. Він говорив хвилин десять, потім поклав слухавку й повернувся до них.
— Усе гаразд. Вона згодна. Я пояснив, що ви дуже порядна сім'я, і що кіт у вас — справжній аристократ.
Люба сплеснула руками, а Леонід підвівся і міцно потиснув Божедару руку, не знаходячи слів, щоб висловити всю свою вдячність. Тепер можна було їхати.