Розділ 8. Серце Божедара

Прохання старшої доньки Наді, її відчайдушний крик у слухавку, було виконано.
Далі була дорога на південь. До Болгарії. Ще в Чернівцях Вероніка, їхня невтомна штурманка, зв'язалася зі своїм давнім знайомим по студентських програмах із Софії. Його звали Божедар — промовисте ім'я, «Божий дар». І він виявився саме таким. Почувши їхню історію, він без найменших вагань, із чуйною та щирою теплотою, запропонував їм зупинитися в нього. «Моя квартира не дуже велика, але серця в нас вистачить. Приїжджайте, відпочинете, а там вирішите, що робити. Чекаю на вас».
Ця домовленість стала їхнім новим маяком. Переночувавши в маленькому, затишному придорожньому готелі в Румунії, де привітний персонал, дізнавшись, звідки вони, пригостив їх вечерею за рахунок закладу, вони знову рушили в дорогу. Тепер не треба було з тривогою дивитися на стрілку бензобака. Заправки були всюди, пального було вдосталь. Ця проста свобода — залити повний бак і знати, що ти можеш їхати, куди тобі потрібно, — додавала сил і заспокоювала краще за будь-які слова.
Вони їхали хорошими дорогами, повз доглянуті поля та чисті села. Війна залишилася позаду, за невидимою межею, але вона продовжувала жити всередині них. Однак тепер, з кожним кілометром, що відділяв їх від кордону, її крижана хватка потроху слабшала, поступаючись місцем несміливому, крихкому почуттю надії. Попереду була Болгарія, Софія і людина з промовистим ім'ям Божедар. Попереду була нова невідомість, але вона вже не лякала так, як раніше.
Благополучно пройшовши болгарський митний контроль, вони попрямували в бік Софії. Дорога петляла, піднімаючись у гори, і пейзаж за вікном змінився. На зміну нескінченним рівнинам прийшли лісисті схили та мальовничі долини. Вони їхали майже мовчки, кожен занурений у свої думки, але мовчання це було вже не важким, як у перші дні, а умиротвореним.
— Льоню, дивись… гори, — тихо сказала Люба, притулившись до скла. — Справжні гори. Які вони гарні.
— Так, Любо. Гарно, — відповів він, не відриваючи погляду від дороги. — Зовсім інший світ.
— GPS каже, до Софії ще година, — долинув із заднього сидіння голос Вероніки. — Ми майже на місці, тату.
Софія зустріла їх вогнями великого міста й вечірніми заторами. Вони дісталися потрібної адреси вже в сутінках. Біля під'їзду старого, але добротного будинку на них уже чекав невисокий усміхнений чоловік.
— Вероніка! Леонід, Любов! Добре дошли! — радісно вигукнув він, переходячи на впевнену, хоч і з легким акцентом, російську. — Я Божедар. Як доїхали?
— Добрий день, Божедаре, — Леонід потиснув його міцну руку, відчуваючи, як хвиля напруги відступає. — Дякуємо вам величезне, що погодилися допомогти.
— Стига, стига! (досить, досить!) — добродушно відмахнувся той. — Які розмови! Давайте речі, ви, мабуть, страшенно втомилися.
Він легко підхопив дві найважчі сумки й повів їх у під'їзд, на четвертий поверх. Поставивши машину на стоянку у дворі, Леонід піднявся до квартири. Вона виявилася доволі просторою, світлою і дуже затишною. Його дружина й донька вже мирно розмовляли з господарем на кухні, і Люба з незвичною для останніх днів посмішкою розглядала колекцію магнітиків на холодильнику.
— Яка у вас затишна квартира, Божедаре. Так добре тут, — сказала вона.
— Це тепер ваша квартира, поки ви гостюєте в мене, — просто відповів він.
Леонід завмер у дверях.
— У якому сенсі? Божедаре, ми вас не обтяжимо? Ми можемо на дивані, десь у куточку…
— Аж ніяк, — твердо, але по-доброму сказав Божедар. — Я поживу в мами, вона поверхом вище. Так усім буде зручніше. Почувайтеся як удома, справді. У холодильнику є продукти на перші дні, будь ласка, не соромтеся.
Коли він пішов, залишивши їх у розгубленій тиші, кіт Васько, ніби відчувши зміну, наважився покинути свою клітку. Він обережно виліз, потягнувся і, задерши хвоста трубою, пішов оглядати їхнє нове, тимчасове житло.
— Господи… — прошепотіла Люба, опускаючись на стілець. — Я не вірю. Просто не вірю, що такі люди бувають на світі.
— Він залишив нам усе, — приголомшено промовив Леонід, обводячи поглядом чужу, але таку гостинну квартиру. — Своє життя, свій дім.
— Дивіться, — посміхнулася Вероніка. — Навіть Васько зрозумів, що ми в безпеці.