Розділ 7. Інший берег

Кордон вони пройшли напрочуд швидко. Останній український блокпост був просякнутий втомою і сумом. Молодий прикордонник у бронежилеті, з обличчям, що здавалося занадто юним для такої війни, навіть не просив їх виходити. Він підійшов до водійського вікна, і його погляд ковзнув по трьох змучених обличчях у салоні, затримався на букетику тюльпанів на торпеді, і в його очах промайнуло щось схоже на співчуття.
— Наркотики, зброю везете? — поставив він чергове, формальне запитання, вже знаючи відповідь.
— Ні, — твердо відповів він.
— Щасливої дороги.
Прикордонник обійшов машину, мигцем зазирнув крізь заднє скло в багажник, до відмови набитий вузлами, сумками й коробками — усім їхнім вцілілим життям. Кіт Васько, що мирно дрімав у своїй пластиковій переносці, зовсім його не цікавив. Ще один помах руки, і шлагбаум піднявся, відрізаючи їх від минулого.
На румунській стороні їх зустрів інший світ — світ правил і порядку. Довелося заплатити невеликий штраф за відсутність необхідної для Європи страховки на машину. Ця проста, майже побутова проблема, що вирішувалася грошима, здалася абсурдно незначною після всього, що вони пережили. Він відрахував купюри, отримав квитанцію, і все. Шлях до Євросоюзу був відкритий.
Коли вони від'їхали від прикордонного терміналу і влилися в потік машин з європейськими номерами, він відчув, як величезний, невидимий камінь, що тиснув йому на груди всі ці дні, нарешті впав. Він зробив глибокий, судомний вдих. Поруч дружина, Люба, тихо заплакала, але цього разу це були сльози полегшення. Вероніка, що сиділа ззаду, вперше за багато днів відірвалася від телефона й просто дивилася у вікно на чужі, мирні пейзажі. Вони були в безпеці.
Проїхавши кілька кілометрів, зупинившись на тихому узбіччі під покровом мирних румунських дерев, Леонід подивився на дружину.
— Ну от. Тепер можна, — тихо сказав він і простягнув їй телефон.
Люба взяла його тремтячими пальцями. Тепер можна було подзвонити старшій доньці Наді. Повідомити, що вони живі, що вони в безпеці. Прохання доньки, її відчайдушний крик у слухавку, що досі лунав у пам'яті, було виконано.
Довгі гудки, що тягнулися, здавалося, цілу вічність, обірвалися стривоженим, рідним голосом:
— Мамо?
— Надійко, доню… Ми в безпеці. Ми перетнули кордон, — ледь чутно прошепотіла Люба, і сама не помітила, як по щоці потекла сльоза полегшення.
На тому кінці дроту запала тиша, а потім почулося тихе схлипування.
— Мамочко, яка ж ти молодець… — зі сльозами в голосі видихнула Надя. — Я так за вас усіх хвилювалася. Кожну хвилину. Тепер у вас все буде добре. Тепер я знаю, що все буде добре.